Два “Т”: тато і турбота

Ця тема напросилася сама собою, прийшла до мене вранці і після того я вже не змогла заснути, мусила писати, бо вона дійсно важлива. Сьогодні я буду писати вам про дві важливих складових гарного материнства – два «Т»: тато і турбота.

Чи часто так буває, що жінки, залишаючись один на один з материнством починають ображатися на чоловіків, мали ділити обов’язки порівну, а тут виявляється багато чого потрібно робити тільки жінці? І в кожної по-різному починає проявлятися відчуття перестановки ролей, ніби все не на своєму місці, має бути не так, чогось бракує, повітря закінчується, відчуття несправедливості, здається ніби чоловік зовсім не допомагає, нічого не робить, не любить, все більше придирок, докорів. Чоловікові в свою чергу стає душно і навішавши на себе чужі сумки-обов’язки, не може зрозуміти, що ще він робить не так, і що йому зробити щоб нарешті та жінка була довольна. А жінка сама до кінця не розуміє, що з нею робиться і що вона відчуває, стосунки починають руйнуватися, домовитися стає важче і важче.

Є багато причин такої поведінки молодих мам починаючи від особистих проблем, які потрібно припрацьовувати в психолога, закінчуючи звичайним не вмінням почути себе і донести свою думку.
Я би хотіла поговорити про роль чоловіка в материнстві, не в житті дитини,а саме в житті жінки, яка стала мамою. Бо молода мама спочатку дуже заплутується, хто що має робити, хто про кого має дбати, і де чиє місце, так само як і молодий тато. Отже.

Мамі яка весь час 24 год. на добу дбає про благополуччя, здоров’я, настрій дитини – ЖИТТЄВОНЕОБХІДНА турбота про неї саму. Жінка яка турбується про когось і про яку ніхто не турбується просто не витримає, вона буде голодна, холодна, постійно незадоволена мегера, буде відчувати себе непотрібною, загнаною в кут і рано чи пізно опустить руки. Турбота це наче повітря в нових материнсько-батьківських світах. Це розмінна монета, гроші, вода, оазис і те що нас живить і приводить до щастя. Це та складова,  яка має бути у всіх сім’ях, які хочуть успішно пережити цю важливу кризу, яка пов’язана з появою першої дитини. Та не всі чоловіки розуміють яка саме турбота потрібна не просто жінці, а тій яка стала мамою.

Жінка без дітей не так потребує турботи, бо вона має в першу чергу можливість потурбуватися сама про себе, бо турбота самої себе теж рахується. Це стосується догляду за тілом, волоссям, фігурою,  обличчям, розвитком особистісним, це різні масажі, манікюри, тренінги, шопінги, це те, що без дітей влаштувати собі суперпросто і багато хто про це не задумується. Але що робити мамі якій немає кому залишити дитину, присвятити собі більше часу і немає кому про неї подбати? Або яка просто не вміє пояснити що їй потрібно?
Бідна така жінка, але переважно біля нас є, якщо не чоловік, то хтось з рідних мамів, татів, подруг, сестер, братів. Хтось хто принесе поїсти, допоможе знести коляску, підніме впавшу іграшку, забавить дитину в транспорті, принесе улюблену книжку, подзвонить запитати як справи, турботи довкола нас більше як ми думаємо, але це краплинки які дають тимчасове турботне задоволення, основний вклад і основним джерелом тієї води має бути чоловік.
Набиваючи власні шишки ми з Андрієм нарешті все більше і більше розуміємо одне одного, чергове непорозуміння відкриває нам новий світ прекрасних сімейних стосунків і оте нове відкриття збудило мене сьогодні о 7 і не могло сидіти всередині, мушу поділитися з вами нашою історією. Можливо це допоможе комусь зрозуміти себе краще і налагодити стосунки з чоловіком.
Почну з самого початку, з нашого початку, з того де був маленький кричущий Данило і розтріпана, невиспана, ображена на весь світ Оля.
В цей час основною моєю претензією до Андрія було те що він мені не допомагає, що він має право на свій власний час і не проводить 24 год. в постійному стресі і напруженні. Тоді будь-яка допомога мені здавалася мізерною, в порівнянні з тим що роблю я. Чекала я від нього чогось незрозумілого, бо годувати він не міг, а основною моєю проблемою було постійне годування і не висипання. Як зараз пам’ятаю, хотілося щоб він розрадив той час годування, поговорив зі мною, фільм включив, їсти приніс, пожалів пригорнув, але чоловіки вони такі, що переважно натяків не розуміють і інколи потрібно було просити прямо, а я просити прямо не хотіла, мав би сам здогадатися, це що не зрозуміло?І на його постійні питання замість того щоб сказати що мені потрібно більше турботи, я як мантру розказувала, ти мені не допомагаєш,чому все на мені ?(а ти блін на роботі собі відпочиваєш і можеш в туалет сходити коли хочеш!) Але в чому та допомога мала проявлятися я не розуміла. Я дратувалася на все на світі , але походи до психолога поволі почали міняти мене і ця картина вже через кілька місяців змінилася.

Золотим відкриттям, яким поділилася зі мною психолог, було те, що дитині до 3 років по великому рахунку чоловіка не дуже потрібно, для неї весь світ – це мама і чи є там чоловік чи нема, не грає великої ролі, роль чоловіка важливіша в житті жінки під час того періоду, там він потрібен сильніше ніж в житті дитини. На тому місці Андрій видихнув з полегшенням і скинув з себе нагружені мною важкі сумки, а я на тому місці відчула себе кинутою і знайденою знову.
Яка ж тоді конкретно роль чоловіка в тому всьому? Дехто каже, що чоловік має тільки заробляти гроші і не пхатися до жіночих материнських справ (так переважно чоловіки кажуть), дехто каже, що має у всьому допомагати і ділити обов’язки наполовину (звісно переважно жінки), але основного компромісу рідко хто бачить. «Тато любить маму, мама любить дитину»

Роль чоловіка в сім’ї не тупе заробляння грошей, роль і обов’язок чоловіка, це в першу чергу забезпечити психологічно і матеріально комфортне середовище для розвитку його сім’ї. Його турбота це те, щоб жінка відпочила, поїла, відчула себе коханою і важливою, щоб такою наповненою змогла далі опікуватися ним самим і його чадом. І тут я зрозуміла чому ніколи не відчувала повної задоволеності, коли Андрій мені допомагав – тому що це робилося не з тим посилом і не з тим глибоким змістом турботи яку я прагнула.

Ви помічає різницю між: чоловіком, який просто поміняв памперс, і тим який сказав: «я знаю як тобі надоїдає твоя рутина, давай я поміняю памперс» – дія однакова, допомога по факту та сама, але які різні посили, хоч і не факт що перша ситуація робилася без турботи, але як приємно жінці чути такі слова, це те що потрібно для того щоб мати сили йти далі. «Ти така втомлена, іди в ванну полеж, я побуду з малим», «Ти сьогодні не дуже в гарному настрої, я тебе запишу на масаж». «Я знаю що в тебе був важкий день, я купив тобі шоколадку» –  різниця між просто знайденою шоколадкою в кульку покупок, не ясно кому і навіщо, отак я довго не могла донести того Андрієві, який мільйон разів просто мовчки забирав малого, а я не могла зрозуміти чому відчуваю скажений голод на турботу. А хотілося просто теплих слів, просто маленького: «ти тут, ти не розчиналася в буднях, я люблю тебе і ціную те що ти робиш для нас кожен день». І все і ти на 7 небі, льотаєш біля маленької дзиги і знаєш, що ввечері прийде чоловік і знову скаже тобі щось приємне і знову стане більше сил, бо те відчуття що сім’я це найбільша цінність просто бомбезне, адже враження таке що носиш всередині великий цінний камінь який світиться щастям.
Кожна історія унікальна, ми всі різні, різні наші чоловіки і дітки, але десь колись чиїсь історії перегукуються, можливо ви впізнаєте себе і відкриєте для себе щось нове)

 

 

Advertisements

Трохи веселого

Одного ранку я прокинулася від того, що мені важко дихати. Депресія, криза – подумаєте ви, та ні, просто Данилко всівся мені на голову повним памперсом і чуть мене не вдушив. Погодьтеся дивний вчинок для сонної дитини. Це було трошки давніше, зараз він прокидається і як справжній дегустатор вибирає собі цицю, яку буде їсти – «тю, нє тю, тю, точно тю». І так настирливо тицяє пальцем в ту, яку вибрав поки я не ойкаю і не здаюся. Ранок в нас по-особливому важкий. Материнство важка річ подумаєте ви, але важкий бо Данилко, виївши свою обрану цицю, починає пів-ранку вибирати мультик,який буде дивитися поки я досипаю. А важко бо та процедура закінчується тим, що він його так і не може обрати і ніжно запускає телефон мені в голову, поки я закутавшись в ковдру надіюся що він не помітить моєї не участі.
Не участь він мою помічає завжди, бо навіть коли Данило захопливо грається конструктором і складає велику сюрреалістину бабу (башню), він що 5 секунд робить перекличку і якщо я на його «мама?» не дай бог змовчу, він все кидає і біжить до мене, при тому мамаючи, поки я не розкажу йому що робила, роблю і буду робити найближчих 5 років.
Данилко інколи спокійна чемна дитинка, така мила і пухнаста, що гратися з ним одне задоволення, а дуріти то ціла комедія. Будучи ще таким шпіндюком він вже заграє, зачіпається і жартує.
От наприклад коли баба наша сидить в планшеті і читає книжку, Данилко тихенько підходить і мило вимовляє «ділі-ділі баба». Поки баба піднявши голову милується ангельським личком Данилко видаляє фотки, перекручує сторінки і робить 100500 селфі своїх ніжок. Але це більше історія про те, яка він хитрюга))
А ще він помічник – подає хліб, воду, ніж лезом до тебе, виключає за всіма світло, економний він в нас, особливо коли хтось в туалеті сидить, або в душі миється, багато електроенергії розходує.
Ще буває смішно коли в ньому включається голодна дитина і він кричить хриплим басом «ням-ням» і я поки в поспіху нагрію-наготую-помию-поріжу по дорозі б’ючи тарілки і розкидаючи різні кухонні предмети (спішу ж бо дитина бідна їсти хоче), то те чудо дивиться на наготовлене, розвертається і йде собі, далеко і надовго, тим часом мама прибирає і сміється, ой як же це весело бути мамою!
Слава Богу що період коли Данило тікав в какашках кудись на полюс минув, тепер він кожного разу як покакав хоче йти в ванну мити дупку, а потім обов’язковий ритуал попісяти в дорослому туалеті. Ми йому спеціально купили накладку на сидіння унітазу. Але починаючи з надіванням того сидіння собі на голову, закінчуючи просто годинним сидінням на унітазі, якийсь більший результат в нас рідко. А я не спішу з тим, мені і так весело)
А ще Данилко дуже любить тата, коли Андрій приходить з роботи  Данило включає йому комп’ютер і приносить тапочки і якщо не дай бог тато не приділяє йому своєї уваги зразу з порогу, то весь будинок насолоджується його голосним, дитячим і безкінечним «тятя, тятя, тятя, тятя, тятя, тятя, тятя!»
З татом в них стосунки будуються зовсім не так, як мамою – в них чоловічі розмови
– Ти пацюк – каже тато
– Ті піцюк  – каже Данило
Та й поговорили, та й любляться))) вночі Данилко, коли спить з нами в ліжку, ніжку свою кладе не тільки на маму, а й умудряється так викрутитися, щоби дупка була поближче до коханого тата, а нога впиралася йому десь в сонну артерію.
Легендарне і фірмове Данилкове «Де?» – «Ма?» доповнилося «Є!». А «баба, дзідзі, тятя і мама» – «тьотя,дядя і ляля», ще він каже Люлю на свою сестричку Юлю, тьотя Ляля на тьотю Галю і дядя Коко на свого дядька Колю.
Щоб розрізнити який він хоче мультик він використовує різні звуки «бурлє бурлє то розмальовки»
«бррр» то просто про машинки
«мняв мняв» то котики і бах бах то татовий «rust».
Кожного дня з’являється нові слова і певні позначки на дії – надувати матрац «тюх тюх», йти пісяти «псспсс», коли покакав він теж підбігає показує на дупку і каже кака. Та коли я сама питаю чи він покакав – він каже «ма» і починає тужитися, ніби каже «спакуха, зара виправлю, навалю тобі цілий памперс»
Якщо вдавати в деталі то наша ненависна річ гардеробу – це шкарпетки,я не люблю вдягати, а Данило не любить носити, тому наш день це карусель вдягнула-зняв-вдягнула-зняв-крики його-крики мої. І дитинка бігає боса – корисно нехай закаляється))
Якщо раптом так сталося, що він повністю голий втік від мене, то догнати і вдягнути його це завдання для супер мами, він протестує, ховається, вислизає з рук і я, як проста мама, сідаю собі і дивлюся на ту картіну, бігає, трусить піндиком і тішиться на всю хату, хіба може бути краще видовище для люблячої мами? ну хіба що це відчищання какульок з килима які Данилко нечайно погубив, а ну і встигнути попісяний ламінат витерти, щоб він на другому колі своєї біганини на калюжці не шльопнувся.
Від коли в нас вдома з’явився мамин планшет, Данила я строго вчу що це мамин  і його брати не можна, скориставшись раз тим, що нема мене, а поряд дідо який не знав того, що я йому не даю, він включив його, розблокував, зайшов в камеру і фоткав свої ноги в той момент, як я зайшла і зібралася вже сваритися. Але він зметикував і відразу дав мені його і сказав «ня» – тіпа диви мама я тобі його включив. З того часу він мені його розблоковує і дає в руки. Хоч і девайс той не надто корисний коли поруч дитина якій все цікаво.
Але правило що планшет мамин діє на всіх, ніхто не має права його взяти крім мами і якщо тато його бере, Данило розігрує цілу драму з валянням на підлозі і душороздераючим плачем, від якого йдуть мурашки по шкірі, планшетик звичайно тато мусить повернути, тут в сім’ї такий артіст росте)
Веселого не бракує, ми навіть насміялися роблячи сімейне селфі, де Данило моментально включився і почав корчити рожиці разом з нами.

В такі моменти відчуваєш що ми сім’я, що дитина – це яскраве доповнення до нас двох, що інколи такий самий хорий на всю голову як мама і тато, так само любить затишок і рідних. Що ми незважаючи на капризи і плачі на одній хвилі, ми команда. Данилко це наше маленьке продовження, наш пацан.

P.S.А ще картина де він бігає в піжамі з пустушкою і моїм ліфчиком по хаті, а тато тим часом грається його машинкою запам’ятається мені на довгі роки. Сподіваюся що таких моментів буде ще багато.

Па-па мій молочний хлопчику. Частина нічна.

Цього моменту я чекала з остахом, невпевнено і з ваганнями, але десь глибоко гріла думка що все вийде. На цей час начисто пропало натхнення до писанини і хотілося по скоріше розжати зуби з напруження і написати цей пост, але все відтягувалося, не виходило, верталося назад і я досі остаточно і голосно не можу крикнути що все вийшло. Але я дуже хочу розказати нашу історію завершення нічних годувань зі збереженням денних.

Так вийшло, що вийшло з кінця, не як у людей, бо радять спочатку забирати денні годування, поступово, довго, трепетно а потім так само нічні. Коли я буду розповідати Частину денну я розкажу наскільки це було поступово і трепетно, але зараз постараюся більше зосередитися на тому, що робилося коли заходило сонце.
Та давайте все по порядку. Десь на якомусь етапі грудного годування я зрозуміла, що хотіла би менше годувати вночі, бо наше чадо вставало що години і я не просто не висипалася, а сам процес нічного годування починав викликати в мене роздратування і навіть тошноту. Поступово Данилова поведінка вночі доводила мене до ручки, він не просто став просинатися часто, він почав цілу ніч тримати груди в роті і я без крику не могла вийти навіть в туалет. Все затерпало від одної пози і почалися різні защемлення в хребті, дивні болі, скутість, дерев’яність і озвіріння, бо здавалося що вже та дитинка геть обнагліла і треба це все брати під свій контроль.

Настав час коли я почала шукати відповіді на питання чому так і можливо пробувала вирішувати проблему, слухала поради (особливо про те що ніч це відображення дня і якщо дитина часто їсть, то компенсовує нестаток мами, але якщо моїй дитині на той час дати ще більше мами як він мав, то Олі би геть не лишилося б), але загальної картини як це має бути в мене не складалося.
На тому шляху я почала збирати різні історії відлучення від грудей, загалом і відмову від нічних окремо, я розпитувала навіть свою масажистку, не кажучи про пересічних і знайомих мам. Збирання історій перейшло на міжнародний рівень, бо вже моя свекруха, мама чоловік і подруги збирали для мене історії і чужий досвід, і я вирішувала, виважувала як це все провернути, таке грандіозне і важливе нічне дійство.
Спільним елементом у всіх історій був протест дитини проти сну без циці. Я готувала себе до страшних бурних істерик, тому власне так і боялася, бо для того щоб витримати цей крик потрібно було знати заради чого це робиш і чи не шкодиш, що насправді розібрати важко не спробувавши. Моя подруга з Тернополя мала досвід відлучення на ніч і вона розповідала як дитині краще спиться без цієї звички і ці слова насправді мене дуже підтримували.
Це все готування тягнулося три місяці. Я чекала слушного підходящого моменту. Щоб Данилка не турбували скачки, зуби, зміна клімату і проживання, гості і щоб співпав вихідний Андрія, щоб я мала допомогу і підтримку.
Хоча остаточно я наважилася коли ми пішли до чергового стоматолога з нашими бідними молочними зубками і виписавши лікування нам порадили все таки зменшувати нічні годування і старатися залишати на ніч обчищені зубки. Це стало для мене останнім цвяхом і тим, за що я трималася коли хотілося відступити. Але відступати довелося і не один раз, що теж дуже важливо вміти в такій ситуації.
Підходящий час настав 25 серпня(Данилові було рік і 7 міс.), в ніч з четверга на п’ятницю. Ми запаслися кашкою, молочком з медом, компотом, чаєм, водою, пісеньками, коляскою, ліжечком і нервами.
План дій в перший день був не надто жорстокий: спробувати. Побачити як то буде, яка реакція і бути готовими до протесту. Вирішено було витримати інтервал між годуваннями в три години, весь інший час коли він просинався, колисати, цьомати, заспокоювати, співати, гладити і максимально любити.
Перший крик був жахливий, це була злість, образа і протест, я плакала разом з ним і ми витримали півгодини, я дала груди. На тому місці я сама собі здаюся жорстокою і поганою мамою, мабуть найгіршою, але в цей момент я знала що потрібно побути такою, але якщо це буде шкодити моїй дитині обов’язково послухати її і піти на компроміс. Тому я в постійному напруженні слідкувала за тим криком і старалася розібрати чи це каприз і звичка, чи реальна потреба. А ще ми не знали скільки часу дитина має плакати, щоб це було в межах нормального протесту, але про нормальність тут важко говорити, тому за 30 хв. криків ми здалися і Данилко ще годину не міг заспокоїтися від такого стресу і заснути, а коли заснув, то спав довго і міцно тому  майже співпав наш придуманий графік і наступні нічні вставання.

Наступного дня зіткнувшись з першими труднощами виникло питання: скільки потрібно терпіти першого крику і щоб дитина заснула сама, півгодини ми витримали, та деякі історії говорили і про годину криків і дві години не спання. Себе я тішила думкою що це перша ніч важка і далі дитина буде звикати і інтервал якось встановиться. Було вирішено в ніч з п’ятниці на суботу пробувати чотири години інтервалу. Ця наша ніч виглядала приблизно так: по нашому придуманому графіку їсти він має в 1.00, просинається він в 0.30 півгодини плаче,даю груди,і так цілу ніч.

Наступна була така ж, але плач змінив свій характер, це вже була не образа, яка викликала бажання дати груди, а агресивний напористий плач-вимога. Даниловський царапався, щіпався, злився, копався, всі пляшечки викидав, вставав на ноги кудись йшов, а вигинався так, що на руках його не можливо було втримати, в ліжку ставав на мостик і здавалося що з дитини виходить який дідько.

Кожної наступної ночі я сподівалася на якісь позитивні зміни, на результат, на якесь хоч мінімальне заспокоєння, але нічого не виходило, були думки про відступ назад бо це тривало майже тиждень і ми всі були виснажені. І я знову заплуталася, якщо моя дитина так реагує, можливо я роблю щось не так? Порадившись зі своєю подругою з Тернополя, я нарешті уважніше почула її історію, бо до того багатьом деталям я не приділила увагу. Вони з чоловіком забирали годування поступово, тобто відтерміновували перше годування на якийсь час і далі всю ніч давали груди. Вирішено було спробувати так само і вже наступної ночі ми відтерміновували перше годування на годину. Перша ніч була важча, але позаду був досвід істерик і тих вигинань і морально було легше. Я видихнула, бо потрібно було трошки потерпіти, а далі годувати і заспокоюватися нам обом. Десь вже наступної ночі було видно якусь маленьку позитивну динаміку, Данилко швидше заспокоювався, і ми цілий тиждень відтягували те одне годування.

Коли пройшов тиждень і насправді були результати, він став довше спати, три години після засинання він тепер спав стабільно і я вирішила що прийшов час тягнути з другим годуванням. Андрій був переселений на кухню, бо стільки часу напруги і неспання дуже погано на нас позначалися, але я вирішила що буду все терпіти і постараюся зробити все сама.

Ще скажу що на денній поведінці нічні експерименти не відображалися і він гарно грався і був радісний,тому я продовжувала.

Третій тиждень почався знову з важкої ночі, а потім була друга така ж важка і за нею третя. Він плакав, протестував, вигинався струною і ніякого результату не було, навіть стало ще гірше, бо прокидався він швидше і спав знову менше і кожної ночі я сподівалася що буде по-іншому, але все повторялося і в мене опускалися руки.

Опускалися так донизу, що я навіть почула поради злити віск, викатати яйка, бо дитина так вигинається і погано спить на страх, який колись пережила і я насправді маючи свій досвід з тими таємничими бабками-всезнайками погодилася на такий крок.
На щастя дитину я не таскала по різних місцях, вистачило його футболочки в якій він спав. Мудра бабка відразу сказала є страх треба працювати. Це було три сеанси з якимись там чарами, мене то не дуже хвилювало, більше непокоїло як Данило буде спати. І о чудо, все почало виходити, я навіть хотіла кричати на весь світ, що вийшло, стало легше. Данилко краще спить і пам’ятник треба ставити тій бабці, але наступної ночі всі труднощі повторилися і я з опущеними руками повернула всі нічні годування. Хоча останньою краплею

стала історія ще однієї моєї подруги  з якою ми почали відлучання одночасно, бо на той час її дитина вже спала цілу ніч і прокидалася тільки щоб попити водички. На тому мої сили закінчилися, я здалася і знову почала годувати цілу ніч.

Але це не було все, це був крок назад, якщо мені щось не вдається потрібно повернутися до пункту відправлення, обнулити всі результати і починати все спочатку, міняючи тактику. Я годувала ще два тижні, Данилко зрозумівши що мама груди може і не дати присмоктувався до мене знову на цілу ніч, але цього разу я знала що це тимчасово і цей час нам потрібен щоб заспокоїтися.

Я рада що зробила цей крок назад, він дав мені час усвідомити помилки, знову набратися спокою і пам’ятати заради чого я це роблю. Моя дитина не така як всі, взагалі всі діти різні, і якщо одній дитині відтерміновування підійшло то можливо моїй потрібно повністю забрати звичку і не дразнити. Тому я вирішила що заколисую з грудьми а далі цілу ніч до години сьомої ранку груди не даю, але основне моє правило було «якщо я відчую що потрібен крок назад я зроблю його знову»
За цих два тижні перерви я зрозуміла що не все пройшло дарма і результати були на поведінці денній. Данилко почав засинати на денний і нічний сон – сам, став довше спати вдень і груди він майже не їв,  міг витримати 12-годинний інтервал. Я дуже тішилася,хоча десь всередині я розуміла що це не надовго, адже якщо повністю забрати нічні годування – швидше за все збільшаться денні.
Настав час остаточного ривка. Кашки, суміші, чаї, води, компоти були куплені і приготовані, ми напружено чекали того часу, коли Данилко прокинеться.
Перша ніч 30.09 була така
Заснув о 23.40
Перший раз проснувся 1.40 – плакав до 1.50, заснув до 2.40, засинав знову 10 хв., а потім проснувся через 20 хв. і не спав дві години. Це не був постійний плач, це було засинання на 2 хв. і просинання, він лежав з відкритими очима довго засинав і знову просинався. Також він продовжував нічого не брати ,тобто ні вода, ні каша, ні суміш не пригодилися. Заснув аж в 5.00 до 6.30, годину вже толком не спав і в 7.30 я дала груди і до самого пробудження давала.
Ця ніч кардинально відрізнялася від попередніх спроб і я ще раз переконалася що я молодець що зробила паузу. Він легше засинав і якщо так буде далі то поступово він звикне і у нас все вийде. Та все одно я була напоготові робити крок назад, якщо його крик стає не таким, тобто не криком протесту, то я в будь-який момент даю груди щоб він заспокоївся. Це рішення було важким бо всі навколо родичі трубили про те, що відступати не можна і треба йти до кінця, раз таке почала і все домучити,попри страшні крики.
З трепетом чекала другої ночі.01.10
Заснув в 23.00

Проснувся Заснув
2.30 2.31
3.45 3.50
5.00 5.05
6.00 6.01
6.20 6.30
7.20 7.30
7.43 7.45
9.14 встав і поїв груди на пробудження

Прогрес був просто надзвичайним і я цілий день окрилена чекала наступної ночі, щоб точно знати що все виходить. Як можна помітити під ранок прокидання частіші, і я вагалася з якої години ранку потрібно давати груди щоб і собі доспати, і щоб всю ніч відразу не забирати. Вирішила що в районі сьомої години вже буду годувати.
Наступна ніч була така:
Заснув 23.00

Проснувся Заснув
3.25 3.26
6.00 6.02
6.30 6.40
7.40 7.41
8.00 встав і поїв груди на пробудження.

Для моєї дитини, яка зазвичай спала зовсім не довго, цей результат був просто щокуючим для мене, я не думала що доживу до такого і буду спати довше як три години.
Вже на тому етапі я подумала що все вийшло і почала хвалитися, пишатися і розповідати всім як це класно спати. Але якоїсь ночі все стало знову котитися кудись не туди.
Данило просинався десь в 3.00-4.00 і рівно дві години не міг заснути, так продовжувалося кілька днів і я чуть не здуріла, рівно дві години, я його клала в ліжечко він засинав на 2 хв. і знову просинався, я його піднімала туди сюди, знову пішли в бій водичка, кашка, коляска, але нічого не допомагало.
То я знову стала перед вибором, одної ночі він так плакав, що я йому таки дала груди і він спокійно заснув. Після того я вирішила що на цей період коли він не може заснути я буду допомагати йому і знову зроблю крок назад.

Рівно в цей день коли я це вирішила Данилко почав спати краще і потреба в цьому вже не було. Зараз він просинається так, що я встаю його заколисувати максимум два рази, якщо хникає, я просто заколисую в ліжечку, в районі сьомої години я даю груди і до пробудження беру його до нас в ліжко. Дати можу і раніше і пізніше орієнтуюся на різні фактори. В першу чергу на характер плачу, свої сили і готовність колисати далі, на те як він засинає і чи часто просинається. Та і взагалі я думаю що погані ночі повернуться, попереду ще чотири важких зуба і буває перезбудження, погана погода, страшні сни, холодно-жарко і магнітні бурі.
Дуже важливо сказати про те що Данилко почав частіше прикладатися вдень до грудей. Перші дні він прикладався разів 10 (це порівняти з одним прикладанням, або взагалі відсутністю, що було до того)
Поступово прикладання зменшилися і зараз я відчуваю що ще трошки часу і ми повернемося до двох годувань на сон, хоча їх я зовсім не обмежую. Наш зайчик навчився казати циця і тепер пальцем тикає яку саме хоче поїсти і взагалі що стосується його інтелектуального розвитку то відбулися великі зміни, але про це мабуть буде вже інший пост.
Я сподіваюся що ця історія допоможе комусь розібратися в собі і своїй дитині. Я досі не знаю чи я зробила добре, правильно і грамотно. Але як чула серцем так і робила. І як результат ми можемо спати навіть 5 годин підряд, вдень Данилко активний і веселий, дуже хоче говорити і щодня поповнює свій словесний запас смішними дитячими словечками.
Всім успіху!

Моя золота мотузочка

В мами теж бувають кризи. Одні легше долаються, інші важче. Інколи здається, що виходу нема, що все чорно, темно і без всякого сенсу, але одного прекрасного дня прокидаєшся, а голова ясна і спокійна. Тоді розумієш – все добре, йдемо далі…

Мій півторарічний хлопчик міняється на очах, ті вміння про які я мріяла, почали з’являтися і мене дивувати. Та на жаль внутрішній стан невдоволеності не проходив, знову здавалося що я в глухому куті. Повністю вигорівши емоційно через пригоди в Берестечку, прорізання  зубів, хвороби (бо спочатку захворіла я, потім малий, потім Андрій отравився і відразу захворів, а в мене почалися проблеми з коліном, після того вже отравився Данило, ну проблеми зі шлунком не забарилися і у мене, а там знову соплі в Данилка…якась чорна полоса) та й загалом після досить напруженого останнього півріччя, почувала себе зовсім безсилою і не зацікавленою в тому що відбувається довкола мене.

Все частіше хотілося лежати і на день – два перестати бути мамою, ні звісно хотілося щоб Данилко тішився біля мене, сміявся, грався, я би дивилася тихенько, не вникаючи в процес і відчувала щастя. Хотілося стати невидимкою і розчинитися у всьому що мене оточувало, не паритися тим що дитина облилася водичкою і треба переодягнути, чи покакалася і ходить смердить, що хникає, бо хоче їсти, але при тому тікає як бачить ложку… Хочеться, хочеться і хочеться. Але на разі, коли Данило бачить що я лягла і спостерігаю, він починає рвати на мені волосся, кусатися, стрибати по хворому коліні і кричати щоб я вставала і була знову в його світі, повністю віддавалася емоційно. А емоції вже давно вигоріли, як стерна на полі, лишилися тільки колючі штурпаки…

Зазвичай коли в звичайної людини, тобто не мами, виникає такий стан втоми – вона хворіє. Таким чином організм вимагає відпочинку і його отримує, а організм мами яка виснажена що має робити? Адже хвора мама чи здорова – за дитиною потрібно доглядати і бігати далі, а мої думки: « нічого, може і мокрий і обкаканий походити, якщо вже мені дуже зле» розвіюються відразу як тільки наш Данило вилазить на мене і скаче по животі, або ридає гіркими сльозами, бо мама лежить і не хоче гратися. Навіть коли є допомога, чи тато чи баба, Данилко все одно хоче пострибати по мамі, влучно знаходячи те місце де болить. Садист росте,скажете ви?))
Але дитина відчуває що її світ, тобто мама, помінявся, щось небезпечне робиться бо мама вже не вникає і не встає з ліжка, потрібно її якось розворушити!(« а давай я молотком дерев’яним по голові її вдарю, поки вона очі закрила, вона зрадіє і буде далі зі мною»)…
Тому так… Кроку назад нема, кроку в хворобу нема, крок вперед зупинився на півдорозі, а крок в сторону рятує лише на кілька хвилин… Що ж робити?
Можна потанцювати, пробуючи знову і знову робити ці кроки  і стукаючись у всі двері… з часом це стане танцем, якимось пристрасним танго або запальною румбою і почне приносити неймовірне задоволення, бо глухий кут – це трамплін, а криза це сходинка, пам’ятаєте?

Не обов’язково кидатися в крайнощі, хворіти чи віддавати дитину няні. Потрібно просто відпочити (перед тим гарно подумати і знайти заняття від якого потепліє і розслабиться душа, або наповниться шоколадом по самі вінця:)) і головне знайти ниточку, яка потім зміцніє і стане мотузкою, витягнувши з того стану безвиході. А ниточкою може бути думка, мрія, перспектива здійсненого якогось бажання. Щось таке що тішить вже і зараз, коли ви про це думаєте стає тепло на душі і хочеться дійти до того моменту. Коли мрія вибрана, беріться за неї і йдіть. Чи це якесь свято, чи покупка чогось бажаного, чи якась зустріч, чи щось таке що ви не робили, але давно хотіли, похід на фітнес, йогу, в СПА-салон.
Що стосується мене, то в мене виявилося багато ниточок і всі вони запліталися в красиву мотузку.
Цілі до яких я хотіла дійти – це дві довгоочікувані покупки, які відкриють нашій сім’ї більше можливостей, наша річниця весілля, на яку ми запланували надзвичайно романтичне побачення і основною ниточкою, яка навіть золотом віддавала в цьому багатстві це моя мрія відлучення Данилка від грудей(про це пізніше).
Коли щось хороше і дорогоцінне сяє попереду – жити стає цікавіше, але це ще не все.

Тільки будь ласка зрозумійте мене правильно, любов до дитини нікуди не дівається, все одно є радість від проведеного разом часу, але втома стає набагато більшою і росте навіть коли лежиш і нічого не робиш. Втома заступає всі позитивні емоції, після хвороб і недоспаних ночей, хочеться зупинити ту землю і зійти…
Моє емоцій вигорання дійшло до такої межі, що після слів «давай його кудись віддамо» (позаду була важка ніч безперервного годування) Андрій забив тривогу.
Це був пік втоми, Данилко продовжував вимагати маму агресивними і напористими методами і я вже не могла від нього відбитися, а сил бути з ним не було.
Але в такий момент важливо щоб хтось хто поряд розумів що проблема не в дитині, втома всередині мами і просто забравши дитину, мама сама собою не відновиться. Потрібно докласти зусиль, і не кожна мама доведена вже до ручки розуміє, що одне зусилля і можна виплисти на верх. На щастя мій чоловік вже гарно проконсультований, що робити коли я плачу і кажу що хочу зникнути.
В суботу зранку він записав мене в СПА-салон на медовий масаж тіла і шоколадне обгортання. Я розуміла що це не забере моє вселенське виснаження, але потрібно було щось робити.
Сама процедура медового масажу не дуже приємна, мед тягнеться, витягує багато лишнього із шкіри і колеться. Але я кайфувала, мені потрібно було розрухатися, розворушити кров і годину можна було просто лежати і відчувати своє тіло, яке звісно дякувало за таку корисну штуку як мед. Після цієї процедури я пішла в душ і попросила ще обгортання шоколадом. Ну та процедура це просто бомба, тіло отримує стільки задоволення, воно ним наїдається, об’їдається і кайфує ще досі. Сама процедура полягає в тому щоб обмазатися шоколадом, закрутитися в харчову (гг:) плівку і подрімувати собі під лампою нагрітою до 60 градусів. Сам шоколад не їстівний, а косметичний, але на основі натурального (це я знаю бо запропонувала жінці, яка робила процедуру кинути все і разом з’їсти той шоколад). Запах такий чарівний і солодкий, що я цілий день після обгортання відчувала себе шоколадкою.
Вийшовши з салону не могла натішитися шкірою, вона стала гладенькою і саме основне об’їлася шоколаду і зовсім без шкоди фігурі, навіть навпаки це антицелюлітна програма, яка може допомогти схуднути. Та й по ціні вийшло мабуть не смертельно дорого, за масаж медом я заплатила 180 грн., а шоколадне обгортання обійшлося в 150 грн.
Ці процедури розрухали тіло і трохи струснули мене, витрусивши психологічну втому. Від спілкування з Данилком я почала менше втомлюватися і відчула себе більш наповненою, вже могла дійсно співпереживати його радостям і розчаруванням і знову брати участь в його житті. Але це було не все, чогось бракувало, збереглося відчуття дерев’яності, негнучкості і важкості в тілі. І попри біль в коліні та періодичну тошноту (таке враження що тіло вже просто ламалося як іграшка, якою постійно кидають об стінку) я побігла купляти абонемент в фітнес центр.
Все що відбувається на заняттях, як змінилося моє життя, фото до і після і про такі бажані мої мінус 15 я опишу після закінчення мого піврічного абонементу в пості під назвою «Фітнес мама»J)
А зараз моє життя просто ввійшло в звичайне спокійне русло, вже без емоційного вигорання і постійних сліз, я знову маю терпіння, витримку і головне ніжність і любов до своєї дитинки.

Сподіваюся мій досвід допоможе, надихне і емоційне вигорання вже не буде здаватися таким великим і непереможним звіром!

Соціальна неадаптованість молодої мами.

Коли я ходила до психолога, вона відкрила для мене одну з моїх проблем – наявність певного соціального бар’єру. Тоді я відповіла що не готова за це братися і пропустила повз вуха всі настанови, зараз я лобом зіштовхнулася зі своїм вироком: соціально неадаптована мама!
Загалом для себе я можу виділити поки що три сходинки, які потрібно пройти після родів кожній мамі – це психологічний бар’єр, соціальний і сексуальний.
Психологічний якось я таки минула, з допомогою спеціаліста я розгребла чужі стани зі своїх буднів і продовжую вчитися приймати в собі маму і набиратися впевненості. Про сексуальний бар’єр поки що писати не буду, але це виявився найлегший з цих трьох, адже кожна жінка після родів проходить цей етап і на ньому теж грузнуть багато мам . Що стосується соціального, тут я конкретно затормозила.
Коли народився Данило я раптом зрозуміла що стала частиною чогось, до того невідомого і непомітного. Виявляється мама в суспільстві – це окрема велика глобальна секта, ніша, група, команда і релігія. Жінки, які пройшли вагітність, схватки, роди стають сестрами яких пов’язує невидима нитка. Вони розуміють одна одну без слів, завжди підтримають, розкажуть свій досвід, підберуть іграшку яка випала, а ти не помітила. Це ті, які десь в глибині душі прекрасно знають ті сходинки і бар’єри і теж їх долають по-своєму. Це ті люди яких обурює відсутність дитячих кімнат, те що вулиці і маршрутки до візків не пристосовані і взагалі те що державні установи зовсім не згадують за існування жінок з дітьми. Це ті жінки, які скажуть в який саме магазин з коляскою не заїхати чи де дешевші іграшки і памперси. А материнський бунт на захист своїх дітей? Це найефективніша і найагресивніша сила. А ще просто тема памперсів, кремів, олійок, лікарів, хвороб, ліків, дитячих магазинів, слінгів, колясок, ліжечок, сну, кашок, пюрешок, дитячих йогуртів, бюстиків для годування, відлучання, поносів, капризів, зубів, черг в дитполіклініки ………. Цей світ безмежний, безкінечний, цей світ новий і по-своєму прекрасний. І з часом ти адаптуєшся в цьому світі,  набираєшся свого досвіду і вже з переляканої мами, яка гонить з коляскою, стаєш мудрою порадницею і гідним членом соціальної групи. Відкриваються нові глибини соціуму, наче підводний світ, здається що він до того не існував, що мами були підпільні і збиралися в підвалах. Занурившись в цей світ розумієш що друзі без дітей вже не такі цікаві (тим більше, що ти вже не можеш підтримати звичайної розмови, яка не стосується дітей), а мало знайома, яка з пузатої перетворилася на маму з візочком – автоматично стала найближчою порадницею і теж зарахована в секту мам.
Поплававши якийсь час в тому світі і насолодившись всіма вигодами такої соцгрупи, кожна жінка рано чи пізно – чи це через місяць, чи через півтора року, чи через 5, раптом розуміє: досить з мене тих постійних розмов про дітей, мій світ це не лише дитина, я йду в люди! Для когось провідником стає чоловік, для когось після-декретна робота, для когось стає копняком те, що діти вже вилетіли з батьківського гніздечка, хтось справляється сам. Я трохи не така, мені важко залишити свій рідний дім і затишний район, мені не комфортно в людях, які без колясок, чи в чужих хатах.

Наш Данило, як і більшість дітей, не з спокійних і посидючих і реальний відпочинок з дитиною в його віці я собі дуже смутно уявляю, тобто взагалі не уявляю. Наприклад їхати кудись далеко без машини (та й з машиною як показує досвід) важко, як мені, так і малому, він нудиться і хникає, мене закачує і болить голова. Ще ми болісно звикаємо до нового місця і не любимо спеки. Данилка ніколи не цікавить куди і в яку сторону нам потрібно, він завжди йде в протилежну, часто тікає і легко може загубитися десь в людних місцях, це якщо говорити про звичайні вилазки в центр. Це незручності, які я навіть не хочу випробовувати і долати, мабуть зараз воно того не варте, адже для нас обох це величезний стрес, і його стрес поглиблює мій, а мій його.
Так! Я хочу зірватися, взяти дитину на плечі, Андрія попід руку і гайнути кудись в Карпати, але я не можу…Хоч і вловлюю нотки заздрості проглядаючи фото подорожуючих батьків і дітей. Моя зона комфорту зараз настільки звузилася, що ці два світи мамин і дитини складається безлюдним острівком десь посеред мамських океанів.
Я поринула в мамський світ з головою і плюхнувшись туди, розляглася на його хвилях. Та перший шторм пройшов, я рано чи пізно буду йти на зустріч соціуму. І зараз мабуть почну з малого кроку, але все ж важливого для успішної соціалізації – йду на фітнес! Буду повертати собі те, що відноситься до мене колишньої і за чим я дуже скучаю – свою фігуру.

Мамина криза : “хочу назад”

Півтора року – це три рази по півроку і не до кінця – два рази по року, а ще раз по півтора і буде три, а там і університет не за горами). За цей час вже було різне, інколи це була напружена гонка з перепочинками, інколи якесь невловиме щастя, яке осяює кімнату своєю усмішкою і невловимістю, а інколи думки – чи була би я щаслива, якщо повернути все назад? Чи була б я щаслива, якщо повернути своє життя собі і бути далі незалежною від материнства?

Ці думки в процесі написання цього посту цвіли і розросталися, розписувалися, видалялися абзацами і знову строчилися цілими листками. Думки заплутувалися і розплутувалися і приводили мене до багатьох висновків, які ще й розгалужувалися. Власне терапія писанини для мене найефективніша зараз.
Ото ж сьогодні про моє півторарічне, потаємне і кризове. Чи була б я щаслива, якщо повернути мені попереднє життя?

Мені було дуже смішно коли Данилко подбав про мій чай і витягнувши зі смітника лимон плюхнув його мені в кружку. А вираз його обличчя коли він мене годує, або жаліє, або біжить і просить поцьомати ножку, бо він вдарився. Так ніби я його все, так ніби тільки я можу вирішити всі його проблеми. Я розумію що лише я можу помітити його новий погляд, новий рух пальчиком, нову волосинку, новий вид сміху, нове вміння, про яке всім розповідаю. Тільки я повністю занурена в нього, а він в мене. Вихід за межі – бентежить, але інколи в тих світах тісно.
Мабуть я не з тих мам, які можуть сказати що час трьох півріч пролетів непомітно і я наче вчора лиш познайомилася зі своїм немовлям. Для мене з часу коли він народився пройшло десь чотири літа, а ще я загубила свій 26 день народження! От просто взяла і згубила, питають скільки мені повних років, а я згадую і думаю, а де 26? Куди подівся? Скільки мені? Скільки часу пройшло від коли я народила, можливо вже 12 зим і 23 весни?
Кажуть вік дитини по місяцях рахують до року, а потім вже по роках, але мами, признавайтеся, вашій дитині вже 6 і 4 місяці чи 27 років і три місяці? так може 30 з половиною?
Бо кожен день – це подвиг в наших материнських ролях, кожен день це пройдені дві дороги, одна своя, а інша дитини. Так і наші, які до того були злиті в один «веселий» карнавал, по-трошки почали розділятися.
Данилкові капризи трохи скрутили свої сили коли ми повернулися з Берестечка. Хоча на початку я кожного дня була готова до нових істерик і після кожного разу коли я не дозволяла дитині облизувати дезодорант чи їсти батарейки, мій мозок запускав версію істерики, і я, ніби готова до неї, впадала знову у відчай. Але було тихо, заскиглив незадоволено і потопав кудись в даль. Хм. Дивно, що за дитину мені підсунули?)
Пройшло досить часу від коли ми повернулися, але я далі не можу звикнути до того що дитинка трошки заспокоїлася і я досі перебуваю в бойовому напруженні: «істерики і як діяти».
Але Данилко незважаючи на мою напруженість став краще їсти, їжа йому стала цікавіша і він інколи бере мене за руку і веде в кухню, щоб я йому дала щось смачненьке.
Скачок розвитку минув і як пише книжка до 18 місяців мали з’явитися нові вміння. Я перерила інтернет, шукаючи наступну кризу, і виявилося що на нас чекає пауза і наступна в два роки (якщо це не так, виправте мене будь ласка).
А вміння звісно посипалися не таким рясним дощем, як рік тому, але Данилко порозумнішав, повеселішав і став схожий на справжнього хитрунчика і збитошника.
Та найграндіозніше вміння яке відкрилося – Данилко почав свідомо намагатися повторити звуки і вже розуміє що він говорить. Перші цікаві йому звуки це були звуки тваринок, потім вже більше: “баба,мама” і т.д.
“Данилко скажи баба
-баба
скажи мама
-мама
скажи дідо
-діді
скажи тато
-кака”
Взагалі він перетворився на велику муху-повторюху, повторює звуки кашлю, як хто пчихає, плаче, сміється, ойкає, лякається.
Повторює різні дії, наприклад коли я питаю, як мама цьомає, він цмакає губками, як дідо курить показує два пальця біля рота, як баба свариться – махає пальчиком і смішно белькоче. Як щось падає, як гуде пральна машинка, яка гаряча мультиварка, як співає тьотя з телевізора, як тато сушить голову і як мама епілює ножки))
Він навіть звуками і певними рухами може пояснити що йому дати, що він міг впасти і вдаритися, що його турбує чи болить і описати якусь дію, яка відбувається. Навчився пити з кружечки і сам їсть канапку.
Він навчився хитро сміятися, і зазвичай після того ховається або біжить лоскотатися. Ще він так натякає, що хоче дуріти, бігати, ставати на голову (то в буквальному сенсі того слова). Навчився сам залізати на високі стільчики, напружуючи руки, стаючи в планку і махаючи ногами до верху (то ціле маскішоу).
Данилко став дитинкою, яка любить пор’ядок. Він складає все на місце, витирає собі ручки, підлогу, замітає, виключає світло чи музику коли виходить з кімнати.
Став більше соромитися незнайомців і навіть боятися того чого не боявся раніше.
І дивлячись на свого маленького синьоокого принца, слухаючи його сміх, його белькотіння, як в мене може виникати запитання, чи була би я щаслива, якщо повернути все назад? Та я до того часу і гадки не мала і думки не гадала що таке щастя:)))
Але власне цей клубок думок завів мене в інший бік, такий далекий на перший погляд від самого питання. Але чи ця чиста усмішка і щирі очка єдині складові мого материнського щастя і щастя загалом? Чи можливо вже чогось починає бракувати, раз я задалася таким питанням? Чому мені так хочеться назад?
Дивлячись не тільки в святі, невинні очка, а ще й стрічку новин в фейсбуці чи вконтакті, в сезон відпусток і подорожей, я бачу фото дітей та батьків, які разом подорожують і яким вдається разом відпочити, гармоніювати свої потреби і потреби дитини. Йдеться не лише про відпочинок. Клубок думок вів мене далі і речення одне за одним відкривали закриті хащі того, що хотілося би повернути…

Хотілося бути знову в курсі фестивалів, концертів, якихось культурних подій, новинок, ярмарків. Хотілося кинути все і поїхати на рок-концерт, напитися медовухи і спати в палатці. Мерзнути біля вогнища в Карпатах, їсти мівіну і запивати це все кока-колою. Хотілося зняти номер в готелі з чоловіком хоча б на дві доби і віддатися повністю один одному. Хотілося влаштувати піжамний день, крім чіпсів і сухариків нічого не їсти, дивитися цілий день серіали і час від часу дрімати.
На мене нападала ностальгія і відчуття того, що я вже не зможу пережити це все знову, адже я ніколи-ніколи, ні за яких обставин і вже більше до кінця свого життя не зможу перестати бути мамою. Я завжди буду мамою, завжди буду пам’ятати і хвилюватися за свою дитину і навіть коли Данилові буде 20 і в нього буде своє життя, я буду лежати на карематі, слухати якийсь етно-рок, бити на собі мух і думати – курить він коноплю чи ні…
Я ніколи вже не зможу бути тою безтурботною дівчиною, яка їде вночі на один фестиваль, а зранку на інший, не спить кілька ночей підряд і не від зубів, які ріжуться, а від веселощів і розваг, я більше не буду такою, яка їде до незнайомця за 500 км, щоб побачити Барселону. Не буду більше спонтанною, ризиковою, адже зараз треба подумати про вигоди для дитини, про купу речей які знадобляться, про харчі – щоб не хімія і компотика свіжого наварити, які ж тут панківські з’їзди?
Але проблема глибша – що заважає робити більшість тих речей з дитиною, але при тому йти на певні компроміси? З таких компромісів складається життя і я з тим нормально мирилася. В чому та материнська роль особлива?
Я собі теж задала це питання і почала копати далі, стукаючи по клавішах ноута…

Коли народжується дитина, перші півроку-рік, в мами зберігається ще відчуття, що все тимчасово. Все нове захоплює настільки, що в голові не повністю вкладається думка, що це на все життя і є відчуття, що якось от-от і життя набуде знову такого самого вигляду, як до дитини. Але проходить час і особисто в мене виникла криза на тому місці, де я зрозуміла що кроку назад нема, що йти потрібно лише вперед.
Особисто мені це схоже на скачок в розвитку, але не дитини, а мами. Нападає апатія, стан паніки і дике бажання повернутися до витоків «до мами», зробити крок назад, бо попереду нове і те, що лякає, щось таке, що я до того не вміла, але можливо скоро відкриються мої нові вміння. Я ніколи більше не буду такою, якою була і це потрібно відпустити і прийняти з гордістю і сміливістю. Адже з новими вміннями прийдуть нові можливості, а кроку назад вже й не потрібно, бо пройдено достатньо.
Про це не прийнято говорити, такими думками зі мною не ділилася жодна мама, і можливо я в цій кризі одна. Та якщо все таки не одна, мами – ми всі схожі і все що ми відчуваємо – нормально!

 

 

Данилечко, Данилéчко, приїжджай до Берестечка…

Данилечко, Данилéчко,
Приїжджай до Берестечка,
Будемо гуляти,
На сонечку лежати.

Данилечко, Данилéчко,
Приїжджай до Берестечка,
Зливи ловити,
Болото місити.

В своїй минулій частині я так сподівалася на те, що наші будні зміняться, безкінечні капризи і такі часті хникання закінчаться і наш Данилко стане на крок розумніший і спокійніший.
Насправді так і сталося
Кілька днів нашу дитину не можливо було впізнати, він спокійно сидів і грався, не просив груди так часто як колись і власне ті годування, які я хотіла забрати, закінчилися самі собою. Він став краще спати, прокидався десь що дві години і я прекрасно висипалася. Почали з’являтися нові вміння. Він став уважніший і гарно слухав, розумів що йому кажуть. Скачок розвитку 15-ти місяців був позаду.
Та така наша ідилія протривала не довго, десь три дні, потім все почало котитися знову кудись не туди.
Почалося все з того що я помітила дивний жовтий наліт на двох передніх зубчиках і придивившись побачила маленькі дірочки, ніби зубки під’їли хробачки. Я так злякалася що майже мліла від хвилювання. Як же так? Такий маленький, а вже походи до стоматолога.

DSCN2607
До лікаря я побігла майже одразу і готувалася до гіршого (як завжди). Молода стоматолог запевнила що солодке молочко, яке він їсть цілу ніч, може шкодити його зубам, а до того додається ще щось солодке що він їсть крім молочка і зуби починають безповоротно псуватися. Мені порадили згортати годування і чистити йому зуби.
З кабінету я вийшла як в тумані.
Невже все? Па-па мій молочний хлопчик?
Але ж де логіка? Таке корисне молоко, і раптом така заява. Перед тим як вірити і робити такий важливий крок як відлучення від грудей, захотілося порадитися зі знайомим стоматологом і запитати чи таке можливо. Стоматолог якому я довіряю сказав що такого бути не може і причину псування молочних зубів потрібно шукати на перших місяцях вагітності. Якщо був сильний токсикоз чи лікування антибіотиками – то таке може бути. В мене був важкий токсикоз, тому можливо причина в цьому? Та зустрівши маму, в якої теж були такі проблеми з зубами, сказала що ніякого токсикозу в неї не було, антибіотиків не приймала, а чотири передні зуби так само псувалися. Порившись в інтернеті я знайшла багато коментарів мам, які писали що псуються молочні зубки і особливо чотири передні. Причини так і ніхто не знає, адже є мами які не годують грудьми і не дають солодке і зубки пропадають.
Є кільки виходів з такої ситуації, але поки що мені ні один не підійшов і я насправді відчуваю повне безсилля. Є такі процедури як посріблення і фторування зубів, вони якось рятують молочні зубки, але ті процедури роблять з 3 років. Також є пропозиція пломбування таким маленьким діткам під загальним наркозом, ну тут ви самі розумієте…
Ех, наші маленькі молочні зубки… Я кожного дня обдивляюся і обчищаю ті зубки, і надіюся що вони не будуть псуватися далі, бо я зовсім не знаю як виходити з цієї ситуації.

Всередині знову поселилася материнська тривога, але сумувати не було коли. Ми всією сім’єю їхали в Берестечко, розбивати наші сірі будні.
Їхали ми автобусом, наш Данилко цілу дорогу дві жував – скакав по сидіннях, грався і читав книжечки. Дорога в 2.5 год. виявилася не такою складною, як мені здавалося і ми, вийшовши на автостанції,  в Берестечку, попрямували до прабаби, Фантіка, курочок і свіжих ягід, на зустріч пригодам)
Мої сподівання були дуже великі і серйозні, цей період мав бути періодом змін. Коли Данилко заспокоївся після своїх скачків, я вирішила що спробую навчити його трохи краще спати вночі і менше прокидатися. Думала присутність нових людей повпливає на його апетит і ми гуртом зможемо привчити його до горщика. Але приїхавши туди і побувши один день, я зрозуміла що чогось не врахувала, і почалося….
Виявляється минувши один скачок, відразу почався інший, бо з новою обстановкою, скачки стають активніші. Тим більше з такою свободою, як в селі, наша дитина почала божеволіти. Він хотів розірватися на кусочки і встигнути всюди, його не можливо було впіймати, він постійно щось хотів, кудись біг і ми – чотири дорослі людини, просто не давали з ним ради. Наш приїзд співпав з початком спеки і здавалося – що може бути гірше для дитини як спека і перебудова  його світу?
А як ви думаєте мами? Нижній кутній зуб (нам найважчий) і верхнє ікло вирішило стартувати одночасно і приєднатися до всього і так великого гурту капризів,та ще й спровокувати великий,  глобальний… понос!!! Карнавал просто…
Який там горщик? Яке там відлучення? Який там апетит? З дитиною робилося щось неймовірне і ми всі вже не знали чим його забавляти і як полегшити всі ті відчуття.
На грудях він не висів, але їв досить часто. Звичайної їжі майже не їв, найгірше було вночі. Від спеки дерев’яний будиночок дуже нагрівався і вночі не було чим дихати, відкриті вікна майже не допомагали. Якщо вдень ми рятували нашу дитинку обливанням-купанням, то вночі він спав дуже погано. За два тижні перебування в Берестечку я нормально спала 2-3 ночі((
Але я знала що той клубочок, який зараз закручується, рано чи пізно розкрутиться і все поміняється. Я дико переживала і тривожилася за нашого Данилка, але найгіршим було те, що в такому стані і в постійному чеканні змін і зупинки тих капризів, я провела вже кілька місяців і нерви вже дуже здавали. Хоча моєму терпінню можна було заздрити. Коли наше чадо влаштовувало таку істерику, що пів вулиці виглядало і вибігало його забавляти, я чітко ламала в собі всі роздратування і старалася зігріти любов’ю ту маленьку голівку, щоб він знав що я його люблю. Хоча були і винятки, коли власна напруга і тривога сягала апогею, я могла трошки втекти здавши капризульку комусь з бабусів.
Це був важкий період для нас і Данилка, але мабуть і веселощів і нових типово-сільських вражень ми теж набралися сповна. Адже наш Данилко збирав кожного ранку яблучка в кошичок, сидів в тазіку води на дворі, під яблунькою, пив її і хлюпався, бігав голенький і провітрював всі свої складочки))DSCN2548

DSCN2531
Ще навчився збирати сунички і малинку, ми його навіть брали на малинове поле, і він своїми маленькими пальчиками рвав і кидав в баночку ягідки. Також збирав лохину (це якийсь новий вид ягід, щось схрещене з чимось, якщо чесно не пам’ятаю, але на вигляд як велика чорницяJ), чорну малину (теж якийсь підвид малини, на вигляд як ожина, а на смак солодша і цікавіша), смородину. Навчився рвати і носити мамі квіточки.

DSCN2539
Данилечко встиг познайомитися з кониками, коровками, півниками, індиками, курочками, кроликами, циплятками і прекрасно запам’ятовував хто що каже.
Також встиг покататися на різнокаліберних роверах(від гномика до дорослого), скутері, машині, самокаті, і на…тачці)) Як же, бути на селі і не покататися на тачці?J Ми постелили туди одіялко і посадили Данила, то він аж закляк і дорогою навіть не поворухнувсяJ Йому ду-у-уже сподобалося.

DSCN2555DSCN2559

З комбайном на полі Данилко теж познайомився і коли прийшов додому то тягнув руки до гори і казав – «о-го-го», таким чином розказуючи всім про те, що він бачив)
Ще наш Данилко бігав по калюжах після зливи і набирав повний памперс болота, бігав так щоб аж хлюпало в кросовочках, навіть встиг лизнути абрикосика – таку цінну знахідку з калюжі.
Сусідські діти стали ще однією розрадою для Данила. Кожного дня він гуляв по новому подвір’ї і бачив нових тваринок. Так сталося що було кілька його однолітків по-сусідству і найчастіше істерики були якраз з приводу того, що їм потрібно прощатися (це до речі теж одна з ознак скачка в розвитку,тобто кризи).

Найбільшим його другом звісно був Фантік. Хоч він і встиг його трошки цапнути за ручку, Данило майже не боявся до нього підходити і далі дьоргати за смішного хвостика – пальмочку.

А ще він знайшов собі подружку. Це була частина Лєниного вазонка – прекрасна дівчина, зростом як Данило і він її дуже полюбив, бігав в ту кімнату, де вона стояла і обнімав її, навіть цьомав. На питання «Данилко де твоя подружка?» він все кидав і біг до неї))

DSCN2543DSCN2544

З часом наш, як кажуть в Берестечку «городский», з підвального  загару, став рум’яненько загорілим і вже більше нагадував циганчатко, особливо ввечері після прогулянок полями і пилюками, з брудними колінками і щічками))

Вже останні два дні дитина почала мінятися. Ми почесно зустріли два свіжих зубчика, відсвяткували закінчення поносу, прибуття прекрасного апетиту і найголовніше це помітили нові вміння. Наш Данилко починав говорити і все свідоміше повторяти звуки. Але так сталося що ми якраз зазбиралися до Львова. Невже ті капризи почнуться з новою силою?