Два “Т”: тато і турбота

Ця тема напросилася сама собою, прийшла до мене вранці і після того я вже не змогла заснути, мусила писати, бо вона дійсно важлива. Сьогодні я буду писати вам про дві важливих складових гарного материнства – два «Т»: тато і турбота.

Чи часто так буває, що жінки, залишаючись один на один з материнством починають ображатися на чоловіків, мали ділити обов’язки порівну, а тут виявляється багато чого потрібно робити тільки жінці? І в кожної по-різному починає проявлятися відчуття перестановки ролей, ніби все не на своєму місці, має бути не так, чогось бракує, повітря закінчується, відчуття несправедливості, здається ніби чоловік зовсім не допомагає, нічого не робить, не любить, все більше придирок, докорів. Чоловікові в свою чергу стає душно і навішавши на себе чужі сумки-обов’язки, не може зрозуміти, що ще він робить не так, і що йому зробити щоб нарешті та жінка була довольна. А жінка сама до кінця не розуміє, що з нею робиться і що вона відчуває, стосунки починають руйнуватися, домовитися стає важче і важче.

Є багато причин такої поведінки молодих мам починаючи від особистих проблем, які потрібно припрацьовувати в психолога, закінчуючи звичайним не вмінням почути себе і донести свою думку.
Я би хотіла поговорити про роль чоловіка в материнстві, не в житті дитини,а саме в житті жінки, яка стала мамою. Бо молода мама спочатку дуже заплутується, хто що має робити, хто про кого має дбати, і де чиє місце, так само як і молодий тато. Отже.

Мамі яка весь час 24 год. на добу дбає про благополуччя, здоров’я, настрій дитини – ЖИТТЄВОНЕОБХІДНА турбота про неї саму. Жінка яка турбується про когось і про яку ніхто не турбується просто не витримає, вона буде голодна, холодна, постійно незадоволена мегера, буде відчувати себе непотрібною, загнаною в кут і рано чи пізно опустить руки. Турбота це наче повітря в нових материнсько-батьківських світах. Це розмінна монета, гроші, вода, оазис і те що нас живить і приводить до щастя. Це та складова,  яка має бути у всіх сім’ях, які хочуть успішно пережити цю важливу кризу, яка пов’язана з появою першої дитини. Та не всі чоловіки розуміють яка саме турбота потрібна не просто жінці, а тій яка стала мамою.

Жінка без дітей не так потребує турботи, бо вона має в першу чергу можливість потурбуватися сама про себе, бо турбота самої себе теж рахується. Це стосується догляду за тілом, волоссям, фігурою,  обличчям, розвитком особистісним, це різні масажі, манікюри, тренінги, шопінги, це те, що без дітей влаштувати собі суперпросто і багато хто про це не задумується. Але що робити мамі якій немає кому залишити дитину, присвятити собі більше часу і немає кому про неї подбати? Або яка просто не вміє пояснити що їй потрібно?
Бідна така жінка, але переважно біля нас є, якщо не чоловік, то хтось з рідних мамів, татів, подруг, сестер, братів. Хтось хто принесе поїсти, допоможе знести коляску, підніме впавшу іграшку, забавить дитину в транспорті, принесе улюблену книжку, подзвонить запитати як справи, турботи довкола нас більше як ми думаємо, але це краплинки які дають тимчасове турботне задоволення, основний вклад і основним джерелом тієї води має бути чоловік.
Набиваючи власні шишки ми з Андрієм нарешті все більше і більше розуміємо одне одного, чергове непорозуміння відкриває нам новий світ прекрасних сімейних стосунків і оте нове відкриття збудило мене сьогодні о 7 і не могло сидіти всередині, мушу поділитися з вами нашою історією. Можливо це допоможе комусь зрозуміти себе краще і налагодити стосунки з чоловіком.
Почну з самого початку, з нашого початку, з того де був маленький кричущий Данило і розтріпана, невиспана, ображена на весь світ Оля.
В цей час основною моєю претензією до Андрія було те що він мені не допомагає, що він має право на свій власний час і не проводить 24 год. в постійному стресі і напруженні. Тоді будь-яка допомога мені здавалася мізерною, в порівнянні з тим що роблю я. Чекала я від нього чогось незрозумілого, бо годувати він не міг, а основною моєю проблемою було постійне годування і не висипання. Як зараз пам’ятаю, хотілося щоб він розрадив той час годування, поговорив зі мною, фільм включив, їсти приніс, пожалів пригорнув, але чоловіки вони такі, що переважно натяків не розуміють і інколи потрібно було просити прямо, а я просити прямо не хотіла, мав би сам здогадатися, це що не зрозуміло?І на його постійні питання замість того щоб сказати що мені потрібно більше турботи, я як мантру розказувала, ти мені не допомагаєш,чому все на мені ?(а ти блін на роботі собі відпочиваєш і можеш в туалет сходити коли хочеш!) Але в чому та допомога мала проявлятися я не розуміла. Я дратувалася на все на світі , але походи до психолога поволі почали міняти мене і ця картина вже через кілька місяців змінилася.

Золотим відкриттям, яким поділилася зі мною психолог, було те, що дитині до 3 років по великому рахунку чоловіка не дуже потрібно, для неї весь світ – це мама і чи є там чоловік чи нема, не грає великої ролі, роль чоловіка важливіша в житті жінки під час того періоду, там він потрібен сильніше ніж в житті дитини. На тому місці Андрій видихнув з полегшенням і скинув з себе нагружені мною важкі сумки, а я на тому місці відчула себе кинутою і знайденою знову.
Яка ж тоді конкретно роль чоловіка в тому всьому? Дехто каже, що чоловік має тільки заробляти гроші і не пхатися до жіночих материнських справ (так переважно чоловіки кажуть), дехто каже, що має у всьому допомагати і ділити обов’язки наполовину (звісно переважно жінки), але основного компромісу рідко хто бачить. «Тато любить маму, мама любить дитину»

Роль чоловіка в сім’ї не тупе заробляння грошей, роль і обов’язок чоловіка, це в першу чергу забезпечити психологічно і матеріально комфортне середовище для розвитку його сім’ї. Його турбота це те, щоб жінка відпочила, поїла, відчула себе коханою і важливою, щоб такою наповненою змогла далі опікуватися ним самим і його чадом. І тут я зрозуміла чому ніколи не відчувала повної задоволеності, коли Андрій мені допомагав – тому що це робилося не з тим посилом і не з тим глибоким змістом турботи яку я прагнула.

Ви помічає різницю між: чоловіком, який просто поміняв памперс, і тим який сказав: «я знаю як тобі надоїдає твоя рутина, давай я поміняю памперс» – дія однакова, допомога по факту та сама, але які різні посили, хоч і не факт що перша ситуація робилася без турботи, але як приємно жінці чути такі слова, це те що потрібно для того щоб мати сили йти далі. «Ти така втомлена, іди в ванну полеж, я побуду з малим», «Ти сьогодні не дуже в гарному настрої, я тебе запишу на масаж». «Я знаю що в тебе був важкий день, я купив тобі шоколадку» –  різниця між просто знайденою шоколадкою в кульку покупок, не ясно кому і навіщо, отак я довго не могла донести того Андрієві, який мільйон разів просто мовчки забирав малого, а я не могла зрозуміти чому відчуваю скажений голод на турботу. А хотілося просто теплих слів, просто маленького: «ти тут, ти не розчиналася в буднях, я люблю тебе і ціную те що ти робиш для нас кожен день». І все і ти на 7 небі, льотаєш біля маленької дзиги і знаєш, що ввечері прийде чоловік і знову скаже тобі щось приємне і знову стане більше сил, бо те відчуття що сім’я це найбільша цінність просто бомбезне, адже враження таке що носиш всередині великий цінний камінь який світиться щастям.
Кожна історія унікальна, ми всі різні, різні наші чоловіки і дітки, але десь колись чиїсь історії перегукуються, можливо ви впізнаєте себе і відкриєте для себе щось нове)

 

 

Трохи веселого

Одного ранку я прокинулася від того, що мені важко дихати. Депресія, криза – подумаєте ви, та ні, просто Данилко всівся мені на голову повним памперсом і чуть мене не вдушив. Погодьтеся дивний вчинок для сонної дитини. Це було трошки давніше, зараз він прокидається і як справжній дегустатор вибирає собі цицю, яку буде їсти – «тю, нє тю, тю, точно тю». І так настирливо тицяє пальцем в ту, яку вибрав поки я не ойкаю і не здаюся. Ранок в нас по-особливому важкий. Материнство важка річ подумаєте ви, але важкий бо Данилко, виївши свою обрану цицю, починає пів-ранку вибирати мультик,який буде дивитися поки я досипаю. А важко бо та процедура закінчується тим, що він його так і не може обрати і ніжно запускає телефон мені в голову, поки я закутавшись в ковдру надіюся що він не помітить моєї не участі.
Не участь він мою помічає завжди, бо навіть коли Данило захопливо грається конструктором і складає велику сюрреалістину бабу (башню), він що 5 секунд робить перекличку і якщо я на його «мама?» не дай бог змовчу, він все кидає і біжить до мене, при тому мамаючи, поки я не розкажу йому що робила, роблю і буду робити найближчих 5 років.
Данилко інколи спокійна чемна дитинка, така мила і пухнаста, що гратися з ним одне задоволення, а дуріти то ціла комедія. Будучи ще таким шпіндюком він вже заграє, зачіпається і жартує.
От наприклад коли баба наша сидить в планшеті і читає книжку, Данилко тихенько підходить і мило вимовляє «ділі-ділі баба». Поки баба піднявши голову милується ангельським личком Данилко видаляє фотки, перекручує сторінки і робить 100500 селфі своїх ніжок. Але це більше історія про те, яка він хитрюга))
А ще він помічник – подає хліб, воду, ніж лезом до тебе, виключає за всіма світло, економний він в нас, особливо коли хтось в туалеті сидить, або в душі миється, багато електроенергії розходує.
Ще буває смішно коли в ньому включається голодна дитина і він кричить хриплим басом «ням-ням» і я поки в поспіху нагрію-наготую-помию-поріжу по дорозі б’ючи тарілки і розкидаючи різні кухонні предмети (спішу ж бо дитина бідна їсти хоче), то те чудо дивиться на наготовлене, розвертається і йде собі, далеко і надовго, тим часом мама прибирає і сміється, ой як же це весело бути мамою!
Слава Богу що період коли Данило тікав в какашках кудись на полюс минув, тепер він кожного разу як покакав хоче йти в ванну мити дупку, а потім обов’язковий ритуал попісяти в дорослому туалеті. Ми йому спеціально купили накладку на сидіння унітазу. Але починаючи з надіванням того сидіння собі на голову, закінчуючи просто годинним сидінням на унітазі, якийсь більший результат в нас рідко. А я не спішу з тим, мені і так весело)
А ще Данилко дуже любить тата, коли Андрій приходить з роботи  Данило включає йому комп’ютер і приносить тапочки і якщо не дай бог тато не приділяє йому своєї уваги зразу з порогу, то весь будинок насолоджується його голосним, дитячим і безкінечним «тятя, тятя, тятя, тятя, тятя, тятя, тятя!»
З татом в них стосунки будуються зовсім не так, як мамою – в них чоловічі розмови
– Ти пацюк – каже тато
– Ті піцюк  – каже Данило
Та й поговорили, та й любляться))) вночі Данилко, коли спить з нами в ліжку, ніжку свою кладе не тільки на маму, а й умудряється так викрутитися, щоби дупка була поближче до коханого тата, а нога впиралася йому десь в сонну артерію.
Легендарне і фірмове Данилкове «Де?» – «Ма?» доповнилося «Є!». А «баба, дзідзі, тятя і мама» – «тьотя,дядя і ляля», ще він каже Люлю на свою сестричку Юлю, тьотя Ляля на тьотю Галю і дядя Коко на свого дядька Колю.
Щоб розрізнити який він хоче мультик він використовує різні звуки «бурлє бурлє то розмальовки»
«бррр» то просто про машинки
«мняв мняв» то котики і бах бах то татовий «rust».
Кожного дня з’являється нові слова і певні позначки на дії – надувати матрац «тюх тюх», йти пісяти «псспсс», коли покакав він теж підбігає показує на дупку і каже кака. Та коли я сама питаю чи він покакав – він каже «ма» і починає тужитися, ніби каже «спакуха, зара виправлю, навалю тобі цілий памперс»
Якщо вдавати в деталі то наша ненависна річ гардеробу – це шкарпетки,я не люблю вдягати, а Данило не любить носити, тому наш день це карусель вдягнула-зняв-вдягнула-зняв-крики його-крики мої. І дитинка бігає боса – корисно нехай закаляється))
Якщо раптом так сталося, що він повністю голий втік від мене, то догнати і вдягнути його це завдання для супер мами, він протестує, ховається, вислизає з рук і я, як проста мама, сідаю собі і дивлюся на ту картіну, бігає, трусить піндиком і тішиться на всю хату, хіба може бути краще видовище для люблячої мами? ну хіба що це відчищання какульок з килима які Данилко нечайно погубив, а ну і встигнути попісяний ламінат витерти, щоб він на другому колі своєї біганини на калюжці не шльопнувся.
Від коли в нас вдома з’явився мамин планшет, Данила я строго вчу що це мамин  і його брати не можна, скориставшись раз тим, що нема мене, а поряд дідо який не знав того, що я йому не даю, він включив його, розблокував, зайшов в камеру і фоткав свої ноги в той момент, як я зайшла і зібралася вже сваритися. Але він зметикував і відразу дав мені його і сказав «ня» – тіпа диви мама я тобі його включив. З того часу він мені його розблоковує і дає в руки. Хоч і девайс той не надто корисний коли поруч дитина якій все цікаво.
Але правило що планшет мамин діє на всіх, ніхто не має права його взяти крім мами і якщо тато його бере, Данило розігрує цілу драму з валянням на підлозі і душороздераючим плачем, від якого йдуть мурашки по шкірі, планшетик звичайно тато мусить повернути, тут в сім’ї такий артіст росте)
Веселого не бракує, ми навіть насміялися роблячи сімейне селфі, де Данило моментально включився і почав корчити рожиці разом з нами.

В такі моменти відчуваєш що ми сім’я, що дитина – це яскраве доповнення до нас двох, що інколи такий самий хорий на всю голову як мама і тато, так само любить затишок і рідних. Що ми незважаючи на капризи і плачі на одній хвилі, ми команда. Данилко це наше маленьке продовження, наш пацан.

P.S.А ще картина де він бігає в піжамі з пустушкою і моїм ліфчиком по хаті, а тато тим часом грається його машинкою запам’ятається мені на довгі роки. Сподіваюся що таких моментів буде ще багато.

Па-па мій молочний хлопчику. Частина нічна.

Цього моменту я чекала з остахом, невпевнено і з ваганнями, але десь глибоко гріла думка що все вийде. На цей час начисто пропало натхнення до писанини і хотілося по скоріше розжати зуби з напруження і написати цей пост, але все відтягувалося, не виходило, верталося назад і я досі остаточно і голосно не можу крикнути що все вийшло. Але я дуже хочу розказати нашу історію завершення нічних годувань зі збереженням денних.

Так вийшло, що вийшло з кінця, не як у людей, бо радять спочатку забирати денні годування, поступово, довго, трепетно а потім так само нічні. Коли я буду розповідати Частину денну я розкажу наскільки це було поступово і трепетно, але зараз постараюся більше зосередитися на тому, що робилося коли заходило сонце.
Та давайте все по порядку. Десь на якомусь етапі грудного годування я зрозуміла, що хотіла би менше годувати вночі, бо наше чадо вставало що години і я не просто не висипалася, а сам процес нічного годування починав викликати в мене роздратування і навіть тошноту. Поступово Данилова поведінка вночі доводила мене до ручки, він не просто став просинатися часто, він почав цілу ніч тримати груди в роті і я без крику не могла вийти навіть в туалет. Все затерпало від одної пози і почалися різні защемлення в хребті, дивні болі, скутість, дерев’яність і озвіріння, бо здавалося що вже та дитинка геть обнагліла і треба це все брати під свій контроль.

Настав час коли я почала шукати відповіді на питання чому так і можливо пробувала вирішувати проблему, слухала поради (особливо про те що ніч це відображення дня і якщо дитина часто їсть, то компенсовує нестаток мами, але якщо моїй дитині на той час дати ще більше мами як він мав, то Олі би геть не лишилося б), але загальної картини як це має бути в мене не складалося.
На тому шляху я почала збирати різні історії відлучення від грудей, загалом і відмову від нічних окремо, я розпитувала навіть свою масажистку, не кажучи про пересічних і знайомих мам. Збирання історій перейшло на міжнародний рівень, бо вже моя свекруха, мама чоловік і подруги збирали для мене історії і чужий досвід, і я вирішувала, виважувала як це все провернути, таке грандіозне і важливе нічне дійство.
Спільним елементом у всіх історій був протест дитини проти сну без циці. Я готувала себе до страшних бурних істерик, тому власне так і боялася, бо для того щоб витримати цей крик потрібно було знати заради чого це робиш і чи не шкодиш, що насправді розібрати важко не спробувавши. Моя подруга з Тернополя мала досвід відлучення на ніч і вона розповідала як дитині краще спиться без цієї звички і ці слова насправді мене дуже підтримували.
Це все готування тягнулося три місяці. Я чекала слушного підходящого моменту. Щоб Данилка не турбували скачки, зуби, зміна клімату і проживання, гості і щоб співпав вихідний Андрія, щоб я мала допомогу і підтримку.
Хоча остаточно я наважилася коли ми пішли до чергового стоматолога з нашими бідними молочними зубками і виписавши лікування нам порадили все таки зменшувати нічні годування і старатися залишати на ніч обчищені зубки. Це стало для мене останнім цвяхом і тим, за що я трималася коли хотілося відступити. Але відступати довелося і не один раз, що теж дуже важливо вміти в такій ситуації.
Підходящий час настав 25 серпня(Данилові було рік і 7 міс.), в ніч з четверга на п’ятницю. Ми запаслися кашкою, молочком з медом, компотом, чаєм, водою, пісеньками, коляскою, ліжечком і нервами.
План дій в перший день був не надто жорстокий: спробувати. Побачити як то буде, яка реакція і бути готовими до протесту. Вирішено було витримати інтервал між годуваннями в три години, весь інший час коли він просинався, колисати, цьомати, заспокоювати, співати, гладити і максимально любити.
Перший крик був жахливий, це була злість, образа і протест, я плакала разом з ним і ми витримали півгодини, я дала груди. На тому місці я сама собі здаюся жорстокою і поганою мамою, мабуть найгіршою, але в цей момент я знала що потрібно побути такою, але якщо це буде шкодити моїй дитині обов’язково послухати її і піти на компроміс. Тому я в постійному напруженні слідкувала за тим криком і старалася розібрати чи це каприз і звичка, чи реальна потреба. А ще ми не знали скільки часу дитина має плакати, щоб це було в межах нормального протесту, але про нормальність тут важко говорити, тому за 30 хв. криків ми здалися і Данилко ще годину не міг заспокоїтися від такого стресу і заснути, а коли заснув, то спав довго і міцно тому  майже співпав наш придуманий графік і наступні нічні вставання.

Наступного дня зіткнувшись з першими труднощами виникло питання: скільки потрібно терпіти першого крику і щоб дитина заснула сама, півгодини ми витримали, та деякі історії говорили і про годину криків і дві години не спання. Себе я тішила думкою що це перша ніч важка і далі дитина буде звикати і інтервал якось встановиться. Було вирішено в ніч з п’ятниці на суботу пробувати чотири години інтервалу. Ця наша ніч виглядала приблизно так: по нашому придуманому графіку їсти він має в 1.00, просинається він в 0.30 півгодини плаче,даю груди,і так цілу ніч.

Наступна була така ж, але плач змінив свій характер, це вже була не образа, яка викликала бажання дати груди, а агресивний напористий плач-вимога. Даниловський царапався, щіпався, злився, копався, всі пляшечки викидав, вставав на ноги кудись йшов, а вигинався так, що на руках його не можливо було втримати, в ліжку ставав на мостик і здавалося що з дитини виходить який дідько.

Кожної наступної ночі я сподівалася на якісь позитивні зміни, на результат, на якесь хоч мінімальне заспокоєння, але нічого не виходило, були думки про відступ назад бо це тривало майже тиждень і ми всі були виснажені. І я знову заплуталася, якщо моя дитина так реагує, можливо я роблю щось не так? Порадившись зі своєю подругою з Тернополя, я нарешті уважніше почула її історію, бо до того багатьом деталям я не приділила увагу. Вони з чоловіком забирали годування поступово, тобто відтерміновували перше годування на якийсь час і далі всю ніч давали груди. Вирішено було спробувати так само і вже наступної ночі ми відтерміновували перше годування на годину. Перша ніч була важча, але позаду був досвід істерик і тих вигинань і морально було легше. Я видихнула, бо потрібно було трошки потерпіти, а далі годувати і заспокоюватися нам обом. Десь вже наступної ночі було видно якусь маленьку позитивну динаміку, Данилко швидше заспокоювався, і ми цілий тиждень відтягували те одне годування.

Коли пройшов тиждень і насправді були результати, він став довше спати, три години після засинання він тепер спав стабільно і я вирішила що прийшов час тягнути з другим годуванням. Андрій був переселений на кухню, бо стільки часу напруги і неспання дуже погано на нас позначалися, але я вирішила що буду все терпіти і постараюся зробити все сама.

Ще скажу що на денній поведінці нічні експерименти не відображалися і він гарно грався і був радісний,тому я продовжувала.

Третій тиждень почався знову з важкої ночі, а потім була друга така ж важка і за нею третя. Він плакав, протестував, вигинався струною і ніякого результату не було, навіть стало ще гірше, бо прокидався він швидше і спав знову менше і кожної ночі я сподівалася що буде по-іншому, але все повторялося і в мене опускалися руки.

Опускалися так донизу, що я навіть почула поради злити віск, викатати яйка, бо дитина так вигинається і погано спить на страх, який колись пережила і я насправді маючи свій досвід з тими таємничими бабками-всезнайками погодилася на такий крок.
На щастя дитину я не таскала по різних місцях, вистачило його футболочки в якій він спав. Мудра бабка відразу сказала є страх треба працювати. Це було три сеанси з якимись там чарами, мене то не дуже хвилювало, більше непокоїло як Данило буде спати. І о чудо, все почало виходити, я навіть хотіла кричати на весь світ, що вийшло, стало легше. Данилко краще спить і пам’ятник треба ставити тій бабці, але наступної ночі всі труднощі повторилися і я з опущеними руками повернула всі нічні годування. Хоча останньою краплею

стала історія ще однієї моєї подруги  з якою ми почали відлучання одночасно, бо на той час її дитина вже спала цілу ніч і прокидалася тільки щоб попити водички. На тому мої сили закінчилися, я здалася і знову почала годувати цілу ніч.

Але це не було все, це був крок назад, якщо мені щось не вдається потрібно повернутися до пункту відправлення, обнулити всі результати і починати все спочатку, міняючи тактику. Я годувала ще два тижні, Данилко зрозумівши що мама груди може і не дати присмоктувався до мене знову на цілу ніч, але цього разу я знала що це тимчасово і цей час нам потрібен щоб заспокоїтися.

Я рада що зробила цей крок назад, він дав мені час усвідомити помилки, знову набратися спокою і пам’ятати заради чого я це роблю. Моя дитина не така як всі, взагалі всі діти різні, і якщо одній дитині відтерміновування підійшло то можливо моїй потрібно повністю забрати звичку і не дразнити. Тому я вирішила що заколисую з грудьми а далі цілу ніч до години сьомої ранку груди не даю, але основне моє правило було «якщо я відчую що потрібен крок назад я зроблю його знову»
За цих два тижні перерви я зрозуміла що не все пройшло дарма і результати були на поведінці денній. Данилко почав засинати на денний і нічний сон – сам, став довше спати вдень і груди він майже не їв,  міг витримати 12-годинний інтервал. Я дуже тішилася,хоча десь всередині я розуміла що це не надовго, адже якщо повністю забрати нічні годування – швидше за все збільшаться денні.
Настав час остаточного ривка. Кашки, суміші, чаї, води, компоти були куплені і приготовані, ми напружено чекали того часу, коли Данилко прокинеться.
Перша ніч 30.09 була така
Заснув о 23.40
Перший раз проснувся 1.40 – плакав до 1.50, заснув до 2.40, засинав знову 10 хв., а потім проснувся через 20 хв. і не спав дві години. Це не був постійний плач, це було засинання на 2 хв. і просинання, він лежав з відкритими очима довго засинав і знову просинався. Також він продовжував нічого не брати ,тобто ні вода, ні каша, ні суміш не пригодилися. Заснув аж в 5.00 до 6.30, годину вже толком не спав і в 7.30 я дала груди і до самого пробудження давала.
Ця ніч кардинально відрізнялася від попередніх спроб і я ще раз переконалася що я молодець що зробила паузу. Він легше засинав і якщо так буде далі то поступово він звикне і у нас все вийде. Та все одно я була напоготові робити крок назад, якщо його крик стає не таким, тобто не криком протесту, то я в будь-який момент даю груди щоб він заспокоївся. Це рішення було важким бо всі навколо родичі трубили про те, що відступати не можна і треба йти до кінця, раз таке почала і все домучити,попри страшні крики.
З трепетом чекала другої ночі.01.10
Заснув в 23.00

Проснувся Заснув
2.30 2.31
3.45 3.50
5.00 5.05
6.00 6.01
6.20 6.30
7.20 7.30
7.43 7.45
9.14 встав і поїв груди на пробудження

Прогрес був просто надзвичайним і я цілий день окрилена чекала наступної ночі, щоб точно знати що все виходить. Як можна помітити під ранок прокидання частіші, і я вагалася з якої години ранку потрібно давати груди щоб і собі доспати, і щоб всю ніч відразу не забирати. Вирішила що в районі сьомої години вже буду годувати.
Наступна ніч була така:
Заснув 23.00

Проснувся Заснув
3.25 3.26
6.00 6.02
6.30 6.40
7.40 7.41
8.00 встав і поїв груди на пробудження.

Для моєї дитини, яка зазвичай спала зовсім не довго, цей результат був просто щокуючим для мене, я не думала що доживу до такого і буду спати довше як три години.
Вже на тому етапі я подумала що все вийшло і почала хвалитися, пишатися і розповідати всім як це класно спати. Але якоїсь ночі все стало знову котитися кудись не туди.
Данило просинався десь в 3.00-4.00 і рівно дві години не міг заснути, так продовжувалося кілька днів і я чуть не здуріла, рівно дві години, я його клала в ліжечко він засинав на 2 хв. і знову просинався, я його піднімала туди сюди, знову пішли в бій водичка, кашка, коляска, але нічого не допомагало.
То я знову стала перед вибором, одної ночі він так плакав, що я йому таки дала груди і він спокійно заснув. Після того я вирішила що на цей період коли він не може заснути я буду допомагати йому і знову зроблю крок назад.

Рівно в цей день коли я це вирішила Данилко почав спати краще і потреба в цьому вже не було. Зараз він просинається так, що я встаю його заколисувати максимум два рази, якщо хникає, я просто заколисую в ліжечку, в районі сьомої години я даю груди і до пробудження беру його до нас в ліжко. Дати можу і раніше і пізніше орієнтуюся на різні фактори. В першу чергу на характер плачу, свої сили і готовність колисати далі, на те як він засинає і чи часто просинається. Та і взагалі я думаю що погані ночі повернуться, попереду ще чотири важких зуба і буває перезбудження, погана погода, страшні сни, холодно-жарко і магнітні бурі.
Дуже важливо сказати про те що Данилко почав частіше прикладатися вдень до грудей. Перші дні він прикладався разів 10 (це порівняти з одним прикладанням, або взагалі відсутністю, що було до того)
Поступово прикладання зменшилися і зараз я відчуваю що ще трошки часу і ми повернемося до двох годувань на сон, хоча їх я зовсім не обмежую. Наш зайчик навчився казати циця і тепер пальцем тикає яку саме хоче поїсти і взагалі що стосується його інтелектуального розвитку то відбулися великі зміни, але про це мабуть буде вже інший пост.
Я сподіваюся що ця історія допоможе комусь розібратися в собі і своїй дитині. Я досі не знаю чи я зробила добре, правильно і грамотно. Але як чула серцем так і робила. І як результат ми можемо спати навіть 5 годин підряд, вдень Данилко активний і веселий, дуже хоче говорити і щодня поповнює свій словесний запас смішними дитячими словечками.
Всім успіху!

Моя золота мотузочка

В мами теж бувають кризи. Одні легше долаються, інші важче. Інколи здається, що виходу нема, що все чорно, темно і без всякого сенсу, але одного прекрасного дня прокидаєшся, а голова ясна і спокійна. Тоді розумієш – все добре, йдемо далі…

Мій півторарічний хлопчик міняється на очах, ті вміння про які я мріяла, почали з’являтися і мене дивувати. Та на жаль внутрішній стан невдоволеності не проходив, знову здавалося що я в глухому куті. Повністю вигорівши емоційно через пригоди в Берестечку, прорізання  зубів, хвороби (бо спочатку захворіла я, потім малий, потім Андрій отравився і відразу захворів, а в мене почалися проблеми з коліном, після того вже отравився Данило, ну проблеми зі шлунком не забарилися і у мене, а там знову соплі в Данилка…якась чорна полоса) та й загалом після досить напруженого останнього півріччя, почувала себе зовсім безсилою і не зацікавленою в тому що відбувається довкола мене.

Все частіше хотілося лежати і на день – два перестати бути мамою, ні звісно хотілося щоб Данилко тішився біля мене, сміявся, грався, я би дивилася тихенько, не вникаючи в процес і відчувала щастя. Хотілося стати невидимкою і розчинитися у всьому що мене оточувало, не паритися тим що дитина облилася водичкою і треба переодягнути, чи покакалася і ходить смердить, що хникає, бо хоче їсти, але при тому тікає як бачить ложку… Хочеться, хочеться і хочеться. Але на разі, коли Данило бачить що я лягла і спостерігаю, він починає рвати на мені волосся, кусатися, стрибати по хворому коліні і кричати щоб я вставала і була знову в його світі, повністю віддавалася емоційно. А емоції вже давно вигоріли, як стерна на полі, лишилися тільки колючі штурпаки…

Зазвичай коли в звичайної людини, тобто не мами, виникає такий стан втоми – вона хворіє. Таким чином організм вимагає відпочинку і його отримує, а організм мами яка виснажена що має робити? Адже хвора мама чи здорова – за дитиною потрібно доглядати і бігати далі, а мої думки: « нічого, може і мокрий і обкаканий походити, якщо вже мені дуже зле» розвіюються відразу як тільки наш Данило вилазить на мене і скаче по животі, або ридає гіркими сльозами, бо мама лежить і не хоче гратися. Навіть коли є допомога, чи тато чи баба, Данилко все одно хоче пострибати по мамі, влучно знаходячи те місце де болить. Садист росте,скажете ви?))
Але дитина відчуває що її світ, тобто мама, помінявся, щось небезпечне робиться бо мама вже не вникає і не встає з ліжка, потрібно її якось розворушити!(« а давай я молотком дерев’яним по голові її вдарю, поки вона очі закрила, вона зрадіє і буде далі зі мною»)…
Тому так… Кроку назад нема, кроку в хворобу нема, крок вперед зупинився на півдорозі, а крок в сторону рятує лише на кілька хвилин… Що ж робити?
Можна потанцювати, пробуючи знову і знову робити ці кроки  і стукаючись у всі двері… з часом це стане танцем, якимось пристрасним танго або запальною румбою і почне приносити неймовірне задоволення, бо глухий кут – це трамплін, а криза це сходинка, пам’ятаєте?

Не обов’язково кидатися в крайнощі, хворіти чи віддавати дитину няні. Потрібно просто відпочити (перед тим гарно подумати і знайти заняття від якого потепліє і розслабиться душа, або наповниться шоколадом по самі вінця:)) і головне знайти ниточку, яка потім зміцніє і стане мотузкою, витягнувши з того стану безвиході. А ниточкою може бути думка, мрія, перспектива здійсненого якогось бажання. Щось таке що тішить вже і зараз, коли ви про це думаєте стає тепло на душі і хочеться дійти до того моменту. Коли мрія вибрана, беріться за неї і йдіть. Чи це якесь свято, чи покупка чогось бажаного, чи якась зустріч, чи щось таке що ви не робили, але давно хотіли, похід на фітнес, йогу, в СПА-салон.
Що стосується мене, то в мене виявилося багато ниточок і всі вони запліталися в красиву мотузку.
Цілі до яких я хотіла дійти – це дві довгоочікувані покупки, які відкриють нашій сім’ї більше можливостей, наша річниця весілля, на яку ми запланували надзвичайно романтичне побачення і основною ниточкою, яка навіть золотом віддавала в цьому багатстві це моя мрія відлучення Данилка від грудей(про це пізніше).
Коли щось хороше і дорогоцінне сяє попереду – жити стає цікавіше, але це ще не все.

Тільки будь ласка зрозумійте мене правильно, любов до дитини нікуди не дівається, все одно є радість від проведеного разом часу, але втома стає набагато більшою і росте навіть коли лежиш і нічого не робиш. Втома заступає всі позитивні емоції, після хвороб і недоспаних ночей, хочеться зупинити ту землю і зійти…
Моє емоцій вигорання дійшло до такої межі, що після слів «давай його кудись віддамо» (позаду була важка ніч безперервного годування) Андрій забив тривогу.
Це був пік втоми, Данилко продовжував вимагати маму агресивними і напористими методами і я вже не могла від нього відбитися, а сил бути з ним не було.
Але в такий момент важливо щоб хтось хто поряд розумів що проблема не в дитині, втома всередині мами і просто забравши дитину, мама сама собою не відновиться. Потрібно докласти зусиль, і не кожна мама доведена вже до ручки розуміє, що одне зусилля і можна виплисти на верх. На щастя мій чоловік вже гарно проконсультований, що робити коли я плачу і кажу що хочу зникнути.
В суботу зранку він записав мене в СПА-салон на медовий масаж тіла і шоколадне обгортання. Я розуміла що це не забере моє вселенське виснаження, але потрібно було щось робити.
Сама процедура медового масажу не дуже приємна, мед тягнеться, витягує багато лишнього із шкіри і колеться. Але я кайфувала, мені потрібно було розрухатися, розворушити кров і годину можна було просто лежати і відчувати своє тіло, яке звісно дякувало за таку корисну штуку як мед. Після цієї процедури я пішла в душ і попросила ще обгортання шоколадом. Ну та процедура це просто бомба, тіло отримує стільки задоволення, воно ним наїдається, об’їдається і кайфує ще досі. Сама процедура полягає в тому щоб обмазатися шоколадом, закрутитися в харчову (гг:) плівку і подрімувати собі під лампою нагрітою до 60 градусів. Сам шоколад не їстівний, а косметичний, але на основі натурального (це я знаю бо запропонувала жінці, яка робила процедуру кинути все і разом з’їсти той шоколад). Запах такий чарівний і солодкий, що я цілий день після обгортання відчувала себе шоколадкою.
Вийшовши з салону не могла натішитися шкірою, вона стала гладенькою і саме основне об’їлася шоколаду і зовсім без шкоди фігурі, навіть навпаки це антицелюлітна програма, яка може допомогти схуднути. Та й по ціні вийшло мабуть не смертельно дорого, за масаж медом я заплатила 180 грн., а шоколадне обгортання обійшлося в 150 грн.
Ці процедури розрухали тіло і трохи струснули мене, витрусивши психологічну втому. Від спілкування з Данилком я почала менше втомлюватися і відчула себе більш наповненою, вже могла дійсно співпереживати його радостям і розчаруванням і знову брати участь в його житті. Але це було не все, чогось бракувало, збереглося відчуття дерев’яності, негнучкості і важкості в тілі. І попри біль в коліні та періодичну тошноту (таке враження що тіло вже просто ламалося як іграшка, якою постійно кидають об стінку) я побігла купляти абонемент в фітнес центр.
Все що відбувається на заняттях, як змінилося моє життя, фото до і після і про такі бажані мої мінус 15 я опишу після закінчення мого піврічного абонементу в пості під назвою «Фітнес мама»J)
А зараз моє життя просто ввійшло в звичайне спокійне русло, вже без емоційного вигорання і постійних сліз, я знову маю терпіння, витримку і головне ніжність і любов до своєї дитинки.

Сподіваюся мій досвід допоможе, надихне і емоційне вигорання вже не буде здаватися таким великим і непереможним звіром!

Соціальна неадаптованість молодої мами.

Коли я ходила до психолога, вона відкрила для мене одну з моїх проблем – наявність певного соціального бар’єру. Тоді я відповіла що не готова за це братися і пропустила повз вуха всі настанови, зараз я лобом зіштовхнулася зі своїм вироком: соціально неадаптована мама!
Загалом для себе я можу виділити поки що три сходинки, які потрібно пройти після родів кожній мамі – це психологічний бар’єр, соціальний і сексуальний.
Психологічний якось я таки минула, з допомогою спеціаліста я розгребла чужі стани зі своїх буднів і продовжую вчитися приймати в собі маму і набиратися впевненості. Про сексуальний бар’єр поки що писати не буду, але це виявився найлегший з цих трьох, адже кожна жінка після родів проходить цей етап і на ньому теж грузнуть багато мам . Що стосується соціального, тут я конкретно затормозила.
Коли народився Данило я раптом зрозуміла що стала частиною чогось, до того невідомого і непомітного. Виявляється мама в суспільстві – це окрема велика глобальна секта, ніша, група, команда і релігія. Жінки, які пройшли вагітність, схватки, роди стають сестрами яких пов’язує невидима нитка. Вони розуміють одна одну без слів, завжди підтримають, розкажуть свій досвід, підберуть іграшку яка випала, а ти не помітила. Це ті, які десь в глибині душі прекрасно знають ті сходинки і бар’єри і теж їх долають по-своєму. Це ті люди яких обурює відсутність дитячих кімнат, те що вулиці і маршрутки до візків не пристосовані і взагалі те що державні установи зовсім не згадують за існування жінок з дітьми. Це ті жінки, які скажуть в який саме магазин з коляскою не заїхати чи де дешевші іграшки і памперси. А материнський бунт на захист своїх дітей? Це найефективніша і найагресивніша сила. А ще просто тема памперсів, кремів, олійок, лікарів, хвороб, ліків, дитячих магазинів, слінгів, колясок, ліжечок, сну, кашок, пюрешок, дитячих йогуртів, бюстиків для годування, відлучання, поносів, капризів, зубів, черг в дитполіклініки ………. Цей світ безмежний, безкінечний, цей світ новий і по-своєму прекрасний. І з часом ти адаптуєшся в цьому світі,  набираєшся свого досвіду і вже з переляканої мами, яка гонить з коляскою, стаєш мудрою порадницею і гідним членом соціальної групи. Відкриваються нові глибини соціуму, наче підводний світ, здається що він до того не існував, що мами були підпільні і збиралися в підвалах. Занурившись в цей світ розумієш що друзі без дітей вже не такі цікаві (тим більше, що ти вже не можеш підтримати звичайної розмови, яка не стосується дітей), а мало знайома, яка з пузатої перетворилася на маму з візочком – автоматично стала найближчою порадницею і теж зарахована в секту мам.
Поплававши якийсь час в тому світі і насолодившись всіма вигодами такої соцгрупи, кожна жінка рано чи пізно – чи це через місяць, чи через півтора року, чи через 5, раптом розуміє: досить з мене тих постійних розмов про дітей, мій світ це не лише дитина, я йду в люди! Для когось провідником стає чоловік, для когось після-декретна робота, для когось стає копняком те, що діти вже вилетіли з батьківського гніздечка, хтось справляється сам. Я трохи не така, мені важко залишити свій рідний дім і затишний район, мені не комфортно в людях, які без колясок, чи в чужих хатах.

Наш Данило, як і більшість дітей, не з спокійних і посидючих і реальний відпочинок з дитиною в його віці я собі дуже смутно уявляю, тобто взагалі не уявляю. Наприклад їхати кудись далеко без машини (та й з машиною як показує досвід) важко, як мені, так і малому, він нудиться і хникає, мене закачує і болить голова. Ще ми болісно звикаємо до нового місця і не любимо спеки. Данилка ніколи не цікавить куди і в яку сторону нам потрібно, він завжди йде в протилежну, часто тікає і легко може загубитися десь в людних місцях, це якщо говорити про звичайні вилазки в центр. Це незручності, які я навіть не хочу випробовувати і долати, мабуть зараз воно того не варте, адже для нас обох це величезний стрес, і його стрес поглиблює мій, а мій його.
Так! Я хочу зірватися, взяти дитину на плечі, Андрія попід руку і гайнути кудись в Карпати, але я не можу…Хоч і вловлюю нотки заздрості проглядаючи фото подорожуючих батьків і дітей. Моя зона комфорту зараз настільки звузилася, що ці два світи мамин і дитини складається безлюдним острівком десь посеред мамських океанів.
Я поринула в мамський світ з головою і плюхнувшись туди, розляглася на його хвилях. Та перший шторм пройшов, я рано чи пізно буду йти на зустріч соціуму. І зараз мабуть почну з малого кроку, але все ж важливого для успішної соціалізації – йду на фітнес! Буду повертати собі те, що відноситься до мене колишньої і за чим я дуже скучаю – свою фігуру.

Мамина криза : “хочу назад”

Півтора року – це три рази по півроку і не до кінця – два рази по року, а ще раз по півтора і буде три, а там і університет не за горами). За цей час вже було різне, інколи це була напружена гонка з перепочинками, інколи якесь невловиме щастя, яке осяює кімнату своєю усмішкою і невловимістю, а інколи думки – чи була би я щаслива, якщо повернути все назад? Чи була б я щаслива, якщо повернути своє життя собі і бути далі незалежною від материнства?

Ці думки в процесі написання цього посту цвіли і розросталися, розписувалися, видалялися абзацами і знову строчилися цілими листками. Думки заплутувалися і розплутувалися і приводили мене до багатьох висновків, які ще й розгалужувалися. Власне терапія писанини для мене найефективніша зараз.
Ото ж сьогодні про моє півторарічне, потаємне і кризове. Чи була б я щаслива, якщо повернути мені попереднє життя?

Мені було дуже смішно коли Данилко подбав про мій чай і витягнувши зі смітника лимон плюхнув його мені в кружку. А вираз його обличчя коли він мене годує, або жаліє, або біжить і просить поцьомати ножку, бо він вдарився. Так ніби я його все, так ніби тільки я можу вирішити всі його проблеми. Я розумію що лише я можу помітити його новий погляд, новий рух пальчиком, нову волосинку, новий вид сміху, нове вміння, про яке всім розповідаю. Тільки я повністю занурена в нього, а він в мене. Вихід за межі – бентежить, але інколи в тих світах тісно.
Мабуть я не з тих мам, які можуть сказати що час трьох півріч пролетів непомітно і я наче вчора лиш познайомилася зі своїм немовлям. Для мене з часу коли він народився пройшло десь чотири літа, а ще я загубила свій 26 день народження! От просто взяла і згубила, питають скільки мені повних років, а я згадую і думаю, а де 26? Куди подівся? Скільки мені? Скільки часу пройшло від коли я народила, можливо вже 12 зим і 23 весни?
Кажуть вік дитини по місяцях рахують до року, а потім вже по роках, але мами, признавайтеся, вашій дитині вже 6 і 4 місяці чи 27 років і три місяці? так може 30 з половиною?
Бо кожен день – це подвиг в наших материнських ролях, кожен день це пройдені дві дороги, одна своя, а інша дитини. Так і наші, які до того були злиті в один «веселий» карнавал, по-трошки почали розділятися.
Данилкові капризи трохи скрутили свої сили коли ми повернулися з Берестечка. Хоча на початку я кожного дня була готова до нових істерик і після кожного разу коли я не дозволяла дитині облизувати дезодорант чи їсти батарейки, мій мозок запускав версію істерики, і я, ніби готова до неї, впадала знову у відчай. Але було тихо, заскиглив незадоволено і потопав кудись в даль. Хм. Дивно, що за дитину мені підсунули?)
Пройшло досить часу від коли ми повернулися, але я далі не можу звикнути до того що дитинка трошки заспокоїлася і я досі перебуваю в бойовому напруженні: «істерики і як діяти».
Але Данилко незважаючи на мою напруженість став краще їсти, їжа йому стала цікавіша і він інколи бере мене за руку і веде в кухню, щоб я йому дала щось смачненьке.
Скачок розвитку минув і як пише книжка до 18 місяців мали з’явитися нові вміння. Я перерила інтернет, шукаючи наступну кризу, і виявилося що на нас чекає пауза і наступна в два роки (якщо це не так, виправте мене будь ласка).
А вміння звісно посипалися не таким рясним дощем, як рік тому, але Данилко порозумнішав, повеселішав і став схожий на справжнього хитрунчика і збитошника.
Та найграндіозніше вміння яке відкрилося – Данилко почав свідомо намагатися повторити звуки і вже розуміє що він говорить. Перші цікаві йому звуки це були звуки тваринок, потім вже більше: “баба,мама” і т.д.
“Данилко скажи баба
-баба
скажи мама
-мама
скажи дідо
-діді
скажи тато
-кака”
Взагалі він перетворився на велику муху-повторюху, повторює звуки кашлю, як хто пчихає, плаче, сміється, ойкає, лякається.
Повторює різні дії, наприклад коли я питаю, як мама цьомає, він цмакає губками, як дідо курить показує два пальця біля рота, як баба свариться – махає пальчиком і смішно белькоче. Як щось падає, як гуде пральна машинка, яка гаряча мультиварка, як співає тьотя з телевізора, як тато сушить голову і як мама епілює ножки))
Він навіть звуками і певними рухами може пояснити що йому дати, що він міг впасти і вдаритися, що його турбує чи болить і описати якусь дію, яка відбувається. Навчився пити з кружечки і сам їсть канапку.
Він навчився хитро сміятися, і зазвичай після того ховається або біжить лоскотатися. Ще він так натякає, що хоче дуріти, бігати, ставати на голову (то в буквальному сенсі того слова). Навчився сам залізати на високі стільчики, напружуючи руки, стаючи в планку і махаючи ногами до верху (то ціле маскішоу).
Данилко став дитинкою, яка любить пор’ядок. Він складає все на місце, витирає собі ручки, підлогу, замітає, виключає світло чи музику коли виходить з кімнати.
Став більше соромитися незнайомців і навіть боятися того чого не боявся раніше.
І дивлячись на свого маленького синьоокого принца, слухаючи його сміх, його белькотіння, як в мене може виникати запитання, чи була би я щаслива, якщо повернути все назад? Та я до того часу і гадки не мала і думки не гадала що таке щастя:)))
Але власне цей клубок думок завів мене в інший бік, такий далекий на перший погляд від самого питання. Але чи ця чиста усмішка і щирі очка єдині складові мого материнського щастя і щастя загалом? Чи можливо вже чогось починає бракувати, раз я задалася таким питанням? Чому мені так хочеться назад?
Дивлячись не тільки в святі, невинні очка, а ще й стрічку новин в фейсбуці чи вконтакті, в сезон відпусток і подорожей, я бачу фото дітей та батьків, які разом подорожують і яким вдається разом відпочити, гармоніювати свої потреби і потреби дитини. Йдеться не лише про відпочинок. Клубок думок вів мене далі і речення одне за одним відкривали закриті хащі того, що хотілося би повернути…

Хотілося бути знову в курсі фестивалів, концертів, якихось культурних подій, новинок, ярмарків. Хотілося кинути все і поїхати на рок-концерт, напитися медовухи і спати в палатці. Мерзнути біля вогнища в Карпатах, їсти мівіну і запивати це все кока-колою. Хотілося зняти номер в готелі з чоловіком хоча б на дві доби і віддатися повністю один одному. Хотілося влаштувати піжамний день, крім чіпсів і сухариків нічого не їсти, дивитися цілий день серіали і час від часу дрімати.
На мене нападала ностальгія і відчуття того, що я вже не зможу пережити це все знову, адже я ніколи-ніколи, ні за яких обставин і вже більше до кінця свого життя не зможу перестати бути мамою. Я завжди буду мамою, завжди буду пам’ятати і хвилюватися за свою дитину і навіть коли Данилові буде 20 і в нього буде своє життя, я буду лежати на карематі, слухати якийсь етно-рок, бити на собі мух і думати – курить він коноплю чи ні…
Я ніколи вже не зможу бути тою безтурботною дівчиною, яка їде вночі на один фестиваль, а зранку на інший, не спить кілька ночей підряд і не від зубів, які ріжуться, а від веселощів і розваг, я більше не буду такою, яка їде до незнайомця за 500 км, щоб побачити Барселону. Не буду більше спонтанною, ризиковою, адже зараз треба подумати про вигоди для дитини, про купу речей які знадобляться, про харчі – щоб не хімія і компотика свіжого наварити, які ж тут панківські з’їзди?
Але проблема глибша – що заважає робити більшість тих речей з дитиною, але при тому йти на певні компроміси? З таких компромісів складається життя і я з тим нормально мирилася. В чому та материнська роль особлива?
Я собі теж задала це питання і почала копати далі, стукаючи по клавішах ноута…

Коли народжується дитина, перші півроку-рік, в мами зберігається ще відчуття, що все тимчасово. Все нове захоплює настільки, що в голові не повністю вкладається думка, що це на все життя і є відчуття, що якось от-от і життя набуде знову такого самого вигляду, як до дитини. Але проходить час і особисто в мене виникла криза на тому місці, де я зрозуміла що кроку назад нема, що йти потрібно лише вперед.
Особисто мені це схоже на скачок в розвитку, але не дитини, а мами. Нападає апатія, стан паніки і дике бажання повернутися до витоків «до мами», зробити крок назад, бо попереду нове і те, що лякає, щось таке, що я до того не вміла, але можливо скоро відкриються мої нові вміння. Я ніколи більше не буду такою, якою була і це потрібно відпустити і прийняти з гордістю і сміливістю. Адже з новими вміннями прийдуть нові можливості, а кроку назад вже й не потрібно, бо пройдено достатньо.
Про це не прийнято говорити, такими думками зі мною не ділилася жодна мама, і можливо я в цій кризі одна. Та якщо все таки не одна, мами – ми всі схожі і все що ми відчуваємо – нормально!

 

 

Данилечко, Данилéчко, приїжджай до Берестечка…

Данилечко, Данилéчко,
Приїжджай до Берестечка,
Будемо гуляти,
На сонечку лежати.

Данилечко, Данилéчко,
Приїжджай до Берестечка,
Зливи ловити,
Болото місити.

В своїй минулій частині я так сподівалася на те, що наші будні зміняться, безкінечні капризи і такі часті хникання закінчаться і наш Данилко стане на крок розумніший і спокійніший.
Насправді так і сталося
Кілька днів нашу дитину не можливо було впізнати, він спокійно сидів і грався, не просив груди так часто як колись і власне ті годування, які я хотіла забрати, закінчилися самі собою. Він став краще спати, прокидався десь що дві години і я прекрасно висипалася. Почали з’являтися нові вміння. Він став уважніший і гарно слухав, розумів що йому кажуть. Скачок розвитку 15-ти місяців був позаду.
Та така наша ідилія протривала не довго, десь три дні, потім все почало котитися знову кудись не туди.
Почалося все з того що я помітила дивний жовтий наліт на двох передніх зубчиках і придивившись побачила маленькі дірочки, ніби зубки під’їли хробачки. Я так злякалася що майже мліла від хвилювання. Як же так? Такий маленький, а вже походи до стоматолога.

DSCN2607
До лікаря я побігла майже одразу і готувалася до гіршого (як завжди). Молода стоматолог запевнила що солодке молочко, яке він їсть цілу ніч, може шкодити його зубам, а до того додається ще щось солодке що він їсть крім молочка і зуби починають безповоротно псуватися. Мені порадили згортати годування і чистити йому зуби.
З кабінету я вийшла як в тумані.
Невже все? Па-па мій молочний хлопчик?
Але ж де логіка? Таке корисне молоко, і раптом така заява. Перед тим як вірити і робити такий важливий крок як відлучення від грудей, захотілося порадитися зі знайомим стоматологом і запитати чи таке можливо. Стоматолог якому я довіряю сказав що такого бути не може і причину псування молочних зубів потрібно шукати на перших місяцях вагітності. Якщо був сильний токсикоз чи лікування антибіотиками – то таке може бути. В мене був важкий токсикоз, тому можливо причина в цьому? Та зустрівши маму, в якої теж були такі проблеми з зубами, сказала що ніякого токсикозу в неї не було, антибіотиків не приймала, а чотири передні зуби так само псувалися. Порившись в інтернеті я знайшла багато коментарів мам, які писали що псуються молочні зубки і особливо чотири передні. Причини так і ніхто не знає, адже є мами які не годують грудьми і не дають солодке і зубки пропадають.
Є кільки виходів з такої ситуації, але поки що мені ні один не підійшов і я насправді відчуваю повне безсилля. Є такі процедури як посріблення і фторування зубів, вони якось рятують молочні зубки, але ті процедури роблять з 3 років. Також є пропозиція пломбування таким маленьким діткам під загальним наркозом, ну тут ви самі розумієте…
Ех, наші маленькі молочні зубки… Я кожного дня обдивляюся і обчищаю ті зубки, і надіюся що вони не будуть псуватися далі, бо я зовсім не знаю як виходити з цієї ситуації.

Всередині знову поселилася материнська тривога, але сумувати не було коли. Ми всією сім’єю їхали в Берестечко, розбивати наші сірі будні.
Їхали ми автобусом, наш Данилко цілу дорогу дві жував – скакав по сидіннях, грався і читав книжечки. Дорога в 2.5 год. виявилася не такою складною, як мені здавалося і ми, вийшовши на автостанції,  в Берестечку, попрямували до прабаби, Фантіка, курочок і свіжих ягід, на зустріч пригодам)
Мої сподівання були дуже великі і серйозні, цей період мав бути періодом змін. Коли Данилко заспокоївся після своїх скачків, я вирішила що спробую навчити його трохи краще спати вночі і менше прокидатися. Думала присутність нових людей повпливає на його апетит і ми гуртом зможемо привчити його до горщика. Але приїхавши туди і побувши один день, я зрозуміла що чогось не врахувала, і почалося….
Виявляється минувши один скачок, відразу почався інший, бо з новою обстановкою, скачки стають активніші. Тим більше з такою свободою, як в селі, наша дитина почала божеволіти. Він хотів розірватися на кусочки і встигнути всюди, його не можливо було впіймати, він постійно щось хотів, кудись біг і ми – чотири дорослі людини, просто не давали з ним ради. Наш приїзд співпав з початком спеки і здавалося – що може бути гірше для дитини як спека і перебудова  його світу?
А як ви думаєте мами? Нижній кутній зуб (нам найважчий) і верхнє ікло вирішило стартувати одночасно і приєднатися до всього і так великого гурту капризів,та ще й спровокувати великий,  глобальний… понос!!! Карнавал просто…
Який там горщик? Яке там відлучення? Який там апетит? З дитиною робилося щось неймовірне і ми всі вже не знали чим його забавляти і як полегшити всі ті відчуття.
На грудях він не висів, але їв досить часто. Звичайної їжі майже не їв, найгірше було вночі. Від спеки дерев’яний будиночок дуже нагрівався і вночі не було чим дихати, відкриті вікна майже не допомагали. Якщо вдень ми рятували нашу дитинку обливанням-купанням, то вночі він спав дуже погано. За два тижні перебування в Берестечку я нормально спала 2-3 ночі((
Але я знала що той клубочок, який зараз закручується, рано чи пізно розкрутиться і все поміняється. Я дико переживала і тривожилася за нашого Данилка, але найгіршим було те, що в такому стані і в постійному чеканні змін і зупинки тих капризів, я провела вже кілька місяців і нерви вже дуже здавали. Хоча моєму терпінню можна було заздрити. Коли наше чадо влаштовувало таку істерику, що пів вулиці виглядало і вибігало його забавляти, я чітко ламала в собі всі роздратування і старалася зігріти любов’ю ту маленьку голівку, щоб він знав що я його люблю. Хоча були і винятки, коли власна напруга і тривога сягала апогею, я могла трошки втекти здавши капризульку комусь з бабусів.
Це був важкий період для нас і Данилка, але мабуть і веселощів і нових типово-сільських вражень ми теж набралися сповна. Адже наш Данилко збирав кожного ранку яблучка в кошичок, сидів в тазіку води на дворі, під яблунькою, пив її і хлюпався, бігав голенький і провітрював всі свої складочки))DSCN2548

DSCN2531
Ще навчився збирати сунички і малинку, ми його навіть брали на малинове поле, і він своїми маленькими пальчиками рвав і кидав в баночку ягідки. Також збирав лохину (це якийсь новий вид ягід, щось схрещене з чимось, якщо чесно не пам’ятаю, але на вигляд як велика чорницяJ), чорну малину (теж якийсь підвид малини, на вигляд як ожина, а на смак солодша і цікавіша), смородину. Навчився рвати і носити мамі квіточки.

DSCN2539
Данилечко встиг познайомитися з кониками, коровками, півниками, індиками, курочками, кроликами, циплятками і прекрасно запам’ятовував хто що каже.
Також встиг покататися на різнокаліберних роверах(від гномика до дорослого), скутері, машині, самокаті, і на…тачці)) Як же, бути на селі і не покататися на тачці?J Ми постелили туди одіялко і посадили Данила, то він аж закляк і дорогою навіть не поворухнувсяJ Йому ду-у-уже сподобалося.

DSCN2555DSCN2559

З комбайном на полі Данилко теж познайомився і коли прийшов додому то тягнув руки до гори і казав – «о-го-го», таким чином розказуючи всім про те, що він бачив)
Ще наш Данилко бігав по калюжах після зливи і набирав повний памперс болота, бігав так щоб аж хлюпало в кросовочках, навіть встиг лизнути абрикосика – таку цінну знахідку з калюжі.
Сусідські діти стали ще однією розрадою для Данила. Кожного дня він гуляв по новому подвір’ї і бачив нових тваринок. Так сталося що було кілька його однолітків по-сусідству і найчастіше істерики були якраз з приводу того, що їм потрібно прощатися (це до речі теж одна з ознак скачка в розвитку,тобто кризи).

Найбільшим його другом звісно був Фантік. Хоч він і встиг його трошки цапнути за ручку, Данило майже не боявся до нього підходити і далі дьоргати за смішного хвостика – пальмочку.

А ще він знайшов собі подружку. Це була частина Лєниного вазонка – прекрасна дівчина, зростом як Данило і він її дуже полюбив, бігав в ту кімнату, де вона стояла і обнімав її, навіть цьомав. На питання «Данилко де твоя подружка?» він все кидав і біг до неї))

DSCN2543DSCN2544

З часом наш, як кажуть в Берестечку «городский», з підвального  загару, став рум’яненько загорілим і вже більше нагадував циганчатко, особливо ввечері після прогулянок полями і пилюками, з брудними колінками і щічками))

Вже останні два дні дитина почала мінятися. Ми почесно зустріли два свіжих зубчика, відсвяткували закінчення поносу, прибуття прекрасного апетиту і найголовніше це помітили нові вміння. Наш Данилко починав говорити і все свідоміше повторяти звуки. Але так сталося що ми якраз зазбиралися до Львова. Невже ті капризи почнуться з новою силою?

 

 

За лаштунками у психолога

Коли ми відчуваємо якусь проблему, яка заважає нам жити, спочатку ми пробуємо її вирішити самі, а коли самим не виходить ми звертаємося до спеціалістів. Коли в нас болить вухо – ми йдемо до ЛОРа, коли болить рука – до хірурга, а коли болить душа – до психолога. Я вважаю це не просто нормальним, а обов’язковим, бо багато людей починають розуміти себе вже наприкінці життя. Помилки материнства – коли дитина вже далеко і не дзвонить, помилки в шлюбі – коли підписаний останній документ на розлучення. А чому б це все не попередити? Навіщо вибирати шлях хащів, якщо можна попросити про допомогу і взятися за руку, яка виведе вас на світлу лісну полянку?

Психологи не всесильні, бувають різні – і ті які просто слухають, кивають і малюють хрестики, поки ви жалієтеся на життя, є такі, які створюють навмисно проблеми в вашій голові, щоб до них ходили і платили гроші, а є світлі люди, які вникають у ваш стан, які співпереживають обіймають і плачуть разом з вами і головне допомагають слухати себе і не нав’язують свою істину, а роблять так, щоб ви почули свою власну.

Оскільки в моїй голові вже було стільки голосів, що я не чула вже нічого, я наважилася знову звернутися до психолога. Шукала я по місцю проживання і лише пані Оксана вказала мій район в інформації. Ми відразу подзвонили. Переживала чи спрацюємося, бо я досить чутлива в підходах до себе і не хотіла ще зайвих розчарувань. Але відразу після першого заняття робота закипіла і дороги назад вже не було, та й думок щось міняти теж.

По-перше – це жінка з двома дітьми і чоловіком, це означало що як мама і дружина вона мене зрозуміє. Але на мій подив на першому занятті ми майже не вникали в той клубок емоцій в якому я була заплутана, вона почала з далека і її метод був правильним.
Вона розпитувала мене про вагітність моєї мами, про стосунки мами з її мамою і з свекрухою, родинні зв’язки – хто від чого помер, хто чому розвівся, про те, як я родилася, чи не було ускладнень, ми розбирали особливості мого народження(я йшла ніжками), грудне годування моєї мами, її можливий стан, настрій, мої стосунки з татом, з братом.

І вже тоді я зрозуміла що багато моїх станів – це просто копіювання того що я бачила в своїй родині і пам’ять дитячих образ. Інколи, а переважно завжди, ми відчуваємо щось чуже, не наше, щось таке що передалося нам у спадок. От наприклад вашій бабі, коли вашій мамі було півроку, було важко і сумно. Ваша мама це відчувала будучи дитиною і не могла ще розрізнити чи це вона відчуває чи мама. Але цей період пройшов, всі стали щасливі і жили собі далі, поки ваша мама не народила вас і коли вам було півроку – до неї з підсвідомості постукався стан суму і безвиході, на тому фоні закрутилися ще якісь свої емоції і вже ви, маючи півроку, відчуваєте і сум і розпач і важкість своєї мами, і не можете зрозуміти хто саме це відчуває. І тут у вас з’являється дитина і у віці півроку вам несподівано стає погано, душать якісь погані емоції невідомого походження і якщо ви в цей час їх не пропрацюєте і не виживите зі своєї підсвідомості то так буде продовжувалися до того покоління, яке вирішить нарешті того позбутися.
Данилкові мабуть не дуже пощастило. Свої перші три місяці він прожив нерозлучно зі мною, в поганому і тривожному стані, але на щастя з хлопчиками трохи не так, бо вони ніколи не стають мамами і ті стани не волочаться за ними так, як за дівчатками – все життя.

На перших порах я малювала різні малюнки щоб психолог могла визначити слабкі місця з якими потрібно працювати. Понадкушуваними виявилися всі сфери мого життя. Проблеми були з прийняттям себе, такою якою я є. Починаючи з фігури, закінчуючи темпераментом. Також з самооцінкою, яка впала відразу з початком вагітності і загалом з жіночністю. Я малювала себе як велику, кам’яну істоту з добрими очима. Навіть саме малювання мені вже допомагало, бо я вчилася чути себе, щоб намалювати малюнок який найкраще відображає мене і найцінніше це була реакція психолога, вона приймала абсолютно все що я там собі вимальовувала. Спочатку це було дивно і приємно, а згодом додавало такої впевненості, що я хоч не хоч могла вже сама прийняти будь-які свої думки і вчитися розуміти причину їх виникнення.

Малюнки в нас були майже кожного заняття. Я зрозуміла що тримала на маму образу, яку берегла і трансформувала в спосіб викликання жалості до себе, привертання уваги, тобто в маніпуляції своїми рідними. Завдання від психолога було поговорити з мамою щиро і пояснити їй все що я відчувала, коли її не було біля мене 7 років. Звісно я це зробила і наші стосунки відкрилися з нової сторони.
Тема мами зачіпалася також кожного заняття, оскільки це мамине сприйняття світу формує наш світогляд і будь-які дитячі травми нашої мами передаються нам. Після тих занять і розмов і розбирань я відкрила для себе такий, до того мені невідомий, світ любові і розуміння моєї рідної мами. Дитячі образи назбиралися такою горою, що за неї я зовсім не бачила перед собою справжню, ніжну, добру, розуміючу мою мамусю. Моя любов відкривалася як світло і ця любов до мами розігнала всіх темних демонів, які весь цей час заступали мені очі. Після того терапія стала приносити мені ще більше задоволення і я бігла туди на крилах.

Спочатку було багато тілесних терапій. Я насторожилася почувши слово «тілесна», бо думала що це будуть якісь дивні дотики. Ну до цього я не була готова, але тілесна – це на відчуття власного тіла, якщо сказати зрозуміліше – це медитації. Були медитації  на підняття самооцінки, на наповнення любов’ю, на відчуття себе, я вчилася наповнювати любов’ю себе, а потім вже того хто біля мене. Десь я читала, що мозок не відрізняє те що робиться насправді і те що ми фантазуємо, і було таке відчуття, що я дійсно проживаю все що фантазую і відчуваю весь спектр емоцій, який я раніше до себе не підпускала. Я ніби була обмежена в відчуттях, дуже закрита, а закривала я в основному позитивні емоції, за щось себе карала…але це пізніше.

Одним з найцінніших занять було написання казки. Не буду відкривати всі карти, але це заняття наповнило мене любов’ю до себе до такої степені що вона лилася через край, а з любов’ю до себе приходить стільки можливостей і стільки задоволення від життя… Абсолютно все що ти робиш – тебе наповнює, бо ти себе любиш і тебе неможливо не любити у відповідь.

Ще ми працювали над відкриттям моєї жіночності, клеїли колаж і визначали архетип богині.

Взагалі всі галузі всіх наших наук дуже люблять класифікації, ділять на великі частини, потім на менші і так цілу вічність. Психологія теж має свої варіанти. Спочатку я віднеслася скептично до класифікації жінок за типом грецьких богинь, але це була секунда, потім я так втягнулася і так багато про себе зрозуміла, що читала всі можливі дослідження на цю тему і дуже тішилася, відкриваючи щось нове. Найбільше мені сподобалося саме порівняння жінок з богинями, адже вже нема сумнівів чи ти варта називатися богинею чи ні, а вже от точно богиня і все тут))
Їх є сім: Персефона, Гера, Афродіта, Деметра, Артеміда, Афіна, Гестія.
В кожній жінці є всі богині, якась менше розвинена якась більше, але є одна основна – завідуюча всіма і саме вона вирішує яку пустити до слова). На сайті http://psylib.org.ua гарно описано все детальніше.

Мій архетип виявився Гестія (або Веста) – богиня домашнього затишку. Така собі монахиня, надзвичайно глибока, чутлива і тиха, любить бути в собі і багато думати і розбиратися в своїх станах. Вона відповідає за домашній затишок і дім в якому вона живе стає її полем для творчості.  Я вчилася приймати в собі Гестію і відкривати інших богинь, розібрала в який період яка богиня коли домінувала, коли я вчилася в університеті, хотілося підкоряти всі вершини, ризикувати, подорожувати, бути активною, крутитися в вирі нових знайомств, свіжих компаній і постійних незабутніх вражень. Це вплив таких богинь як Артеміда і Афіна. Коли справа доходила до романтичних історій – включалася Афродіта, коли я вийшла заміж вже стало з’являтися більше Гери, а коли народився Данилко – з часом підключилася і Деметра.
Дуже цікаво було уявляти стіл за яким сидять богині і знайомитися з ними, тобто з собою, різною, тою жінкою, яка вміє бути різною.
Ще я зрозуміла як мені важливо щоб хтось давав мені оцінку дійсності,  того що відбувається, чи це погано чи добре,чому саме так можна а так не можна, в дитинстві мені того бракувало. Хотілося пояснень внутрішнього світу мами, її відчуттів, щоб знати – те що я відчуваю – нормально і зараз я досі вчуся цю оцінку давати сама собі, це дуже полегшує мені життя. Тому мами – пояснюйте дітям, що відбувається і що ви відчуваєте, це теж полегшить їм життя.

Після тих змін настав переломний момент. Вершечок ми забрали, почали копати глибше. Остання медитація перед наступним етапом була дуже радісна і позитивна, я зрозуміла що навчилася повною мірою відчувати радість і полетіла додому, намалювавши символ радості для мене – гарне повітряне плаття.
Тоді я вирішила що наші заняття підходять до кінця і наважилася спробувати одну техніку, яка називається – пальсинг, щоб трошки розслабити тіло, яке чомусь продовжувало бути напруженим і видавало мені якісь дивні коники точно пов’язані з терапією.
Про пальсинг можете почитати детальніше. Це техніка вібрацій і вже справжня тілесна терапія. От тоді то мені відкрилося щось страшне, що душило мене все життя, це величезне почуття вини, яке спочатку було моєю совістю, а з народженням дитини стало моїм фоном життя, яке сковувало всі мої рухи і всі відчуття. Це був великий страшний чорний монстр – залізні обладунки, важкі і просмерджені потом від постійного носіння.
Коли я побачила, тобто відчула того звіра, почалася нова робота.  Спочатку я його візуалізувала – намалювала, а потім як в Гаррі Поттері  закляттям Рідікулюс (Ridiculous) – зробила смішним.
З почуттям вини ми працювали довго. Я не відразу знала що саме, таке велике, мені заважає. Спочатку я думала що це відповідальність,  яка на мене лягла, але от власне відповідальність така близька з почуттям вини і образами, за допомогою яких я постійно маніпулювала.

Були різні вправи на подолання тої зарази. Мені потрібно було постійно чути що я не винна, я малювала схему коли саме я відчуваю почуття вини і останнім кінцевим пунктом це був великий список моїх поганих вчинків, який відкрив мені очі і моє серце випустило того страшного звіра. Та терапія була найважча, я три години признавалася собі у всіх поганих вчинках, починаючи з самого дитинства. Як я витягнула цукерку з сумочки тьоті і ховалася під ліжком, думаючи що мене за такий вчинок вб’ють, як ми з подругами збрехали маленькій Марусі про те, що ми принцеси і потім мене всі обзивали підлою і робили винною, про те як я забрала крейду в дівчат коли мені було років 5. Я це все пам’ятаю, я дивним чином проносила в собі це і мої дитячі сприйняття почуття вини дожили аж до зараз, тільки розміри більшали, разом з моїм дорослішанням. Коли я вийшла – я була мокра і мною трусило, почуття вини пішло.
Але мене чекали відкати – це почуття поверталося, та вже тоді я його так чітко відчувала, що просто не витримувала більше з ним, від нього вже тіпало і нудило.
Після того хотілося взятися краще за наші стосунки з Андрієм і в нас була навіть одна сімейна терапія, на якій я зрозуміла що проблеми перетворилися на пелюстки сакури і ті великі образи пропали разом з вирішенням моїх власний внутрішніх проблем.
Коли я йшла до пані Оксани я не уявляла що в мені зарито стільки проблем, які я навіть в силах вирішити і змінити своє відношення до світу. Тепер я знаю що всі кризи і депресії не просто так приходять в наше життя, вони наші помічники, наші друзі.
Завдяки такому досвіду я майже позбулася властивості ображатися. Взагалі образа це не емоція, як я думала, це спосіб маніпуляції, мабуть не найгірший, але коли ти не отримуєш того, заради чого ображаєшся,  вона робиться як казала моя психолог «каменем в нирках».
Проаналізуйте себе і ваші стосунки з чоловіком. Образа вона є для чогось – щоб обняв, щоб поговорив, щоб поприбирав, щоб зробив так, як ви хочете, або собі уявили і т.д. Але інколи здається що це єдиний спосіб отримати від людини те, що ти хочеш, викликати почуття вини і тоді людина готова на все, але якщо хочеться зберегти щирість і відкритість в стосунках – можна щиро попросити –  «обійми, поговори, поприбирай, будь ласка». Я такого методу не знала і просити зовсім не вміла, тому виходило все отримувати маніпуляціями, а якому чоловікові подобається коли дружина постійно ображається? Просто з моїм почуттям вини виросла і моя потреба ображатися. Над тим я досі працюю.
Також не зовсім я позбулася тривоги і ще не знаю яка та мамська тривога має бути, щоб і не забагато, і щоб вберегти дитину і свою сім’ю, але я за нею спостерігаю і рано чи пізно розберуся)

Багато чого я не розповідаю, бо це геть особисте і стосується не тільки мене, а і інших людей. Основне я постаралася розказати і відкриваю це для того, щоб нехай навіть хтось один, хто це читає і кому погано на душі, пішов на такий крок як звернутися по допомогу і нарешті все поміняти.
Я не вважаю це слабкістю, а навпаки силою, змогти визнати, змінити те що, можна змінити і прийняти те, що змінити вже не можна…

Сьогодні

«Сьогодні» – для мами це єдине, що вона має. Нема як думати про минуле чи майбутнє. Потрібно повитирати розлитий кампотік, встигнути зняти новий бодік перед пробуванням чорниць або поміняти памперс, перед тим догнавши закаканого злодія. Тим більше пам’ять стає не просто дівочою, а пам’яттю годуючої мами, гормони роблять своє, жінка повинна витримувати однакові дії протягом багатьох років і про це подбала природа – що три дні вона стирає мені пам’ять. Тому якщо минулі розповіді базувалися на відновлених по відео і фотографіях спогадах і відчуттях, то зараз я можу написати так, як є зараз. Нарешті можу писати про сьогодні.

Мені потрібно спішити це описати, бо відео і фотографій зараз набагато менше, оскільки наш Данилко як тільки бачить фотоапарат з набором кнопочок, вистрибуючим спалахом і екраном, кидає всі смішні пози, справи і біжить його забирати. Тому майже всі фото в нас отакі:

Моє життя змінилося відколи Данилко почав ходити. Стало трошки легше, бо не потрібно було вже водити його за ручку кидаючи всі справи, але це вміння має і другу сторону медалі: тепер я стала не просто мамою, а бігаючою мамою. Бігаю я з різними предметами, чи то штанці, чи памперс, чи ложка супу. Бо Данилко наш як тільки пішов так зразу і побіг, і втікати він дуже любить, він підстрибує високо піднімаючи випрамлені ножки, блик і нема, тільки чути сміх в якісь з кімнат. Вдягнула мама шкарпеточку-втік, догнала, вдягнула другу – втік, памперс побачив – потряс голою дупкою і сховався в куточку. Як в гонках я родила то так в гонках я і зараз.

Спить наша дитинка раз в день, через 4 години після прокидання, протягом години, за цей час я встигаю перевести подих і написати кілька абзаців. Засинає зазвичай з моєю косою руці, якщо волосся зібране мушу розплітати,бо такий його ритуал до засинання. Далі в гонку, ще 7 год до нічого сну.
Побут знову переформувався і пристосувався до вже бігаючої дитини, яка все розносить по хаті і постійно тікає. Тому інколи різні предмети можна знайти в найнеочікуваніших місцях: фен в кухні (Данилко думає що він включається в кухонну батарею і носить туди всі штекери), кухонні лопатки, макогони, черпаки в кімнаті, телефон – в смітнику. Речі в нас пропадають і так і ніколи не з’являються, викинути щось, що лежить на підлозі (часом він сам це туди кидає) в смітник Данило вважає подвигом і сам собі плескає.
Але на викиданні допомога його не закінчується. Коли я прибираю він приносить мені віник і совочок, тряпочки, витирає підлогу, облизує швабру, плескається в брудній воді, чистить щіточкою килим, носить брудний одяг в ванну. Помічник росте корисний)
До горщика я його ще не привчаю, але час від часу він бігає голеньким і час від часу навіть пісяє в горщик. Але переважно він пісяє на підлогу, я його прошу повитирати і він сам йде в ванну, бере тряпочку і витирає все. Взагалі допомагати він любить, подає речі і його вже скоро дідо і тато будуть посилати в магазин за пивасіком з чіпсами)) Складає на місце одяг, якщо попросити, включає світло, телевізор чи комп’ютер.

Взагалі кнопочки це його пристрасть, його пальчик маленький але дуже вперто завжди шукає куди б то натиснути щоб заграло, засвітилося чи виключилося.
Говорить він в нас мало Де?-і сам відповідає «мА?»
каже  «ба» коли щось падає в тому числі він сам) Час від часу озвучує тваринок але швидко забуває хто що каже. Правда сон в нього асоціюється з храпом, швидше всього з татовим)
Зараз ми вже маємо 12 зубів і решта якраз долазить, тепер Данилкові можна дати будь що гризти і він носиться по хаті час від часу кусаючи свій бублик чи огірок
Як і по знаку зодіаку він Водолій, то так і в житті він весь час рветься до води і швиденько її розливає. В ванну нема права зайти він тут як тут, тільки легенький вітерець попід спідницю пробіг значить то шмигнув Данилко і вже він хоче в миску, в ванну (якщо його ванночка десь в коридорі то він її САМ приносить до води), хоче намочити руки-ноги-пупець-личко-головку, ще й попити, якби міг то би сам тою водою став. Він спиною чує «десь тече вода» і кидає всі справи.
Купання це звісно море задоволення і море води під ногами, мокрий одяг, але поки Данило вже сам не вилазить з ванни ми його не забираємо бо це істерика на півдня, то ми чемно чекаємо поки він набавиться в своїй водичці)

Наші дні далі однакові. Коли він прокидається ми валяємося разом в ліжку, він тулиться, кладе свою голівку на мене, перелазить туди сюди через мене, але довго це не триває, бо в Данилка справи, треба бігти кудись. Спочатку мама навіть не протерши очі висаджує Данилка на вікно на горщик (так має бути, в нас вікно і горщик нероздільний) і він там собі спостерігає за котиками, песиками, а мама виглядає нові зуби. Потім все по колу: якось їсти, якось вмиватися і якось дочекати того його сну, щоб зупинитися (я цей обідній сон не називаю відпочинком а просто зупинка).
Ми разом чистимо зуби, в нього вже є дитяча щіточка (потрібно чистити зуби відколи з’являються передні 4 і він вичищає ретельно зубки а потім щіточка десь дівається,тому в нас їх три, поки шукаємо одну,користуємося іншою. Найважче зранку це його нагодувати і поїсти самій, він переважно хникає і я йому готую кілька видів продуктів щоб він хоча б щось поїв, часом виходить, часом ні, тобто часом їсть хоч щось, часом нічого.
Але обов’язковий ритуал це витирання чаю з підлоги і перевдягання нас обох.

Поки сохне підлога в кухні ми застеляємо ліжко і граємося,читаємо книжечки складаємо конструктор. DSCN2427

Але на довго його не хватає, він собі сам злазить з дивана (злазити я навчила його як тільки він став на ножки, щоб він не падав, а розумів що потрібно злізти самому) і біжить в інші кімнати, щось шукає, кудись лізе, залазить на стіл,на табуретки, залазить в коляску, просить включити музику, коли я щось готую на кухні то всіма силами старається мені максимально позаважати. Так ми якось з горем пополам долазимо до обіднього сну і поки він спить мама має годинку зупинки.
Коли Данилко прокидається після сну, його настрій переважно кращий і хникає він менше. Далі знову надважке завдання його погодувати. Інколи він їсть зі мною, три ложечки це за щастя, інколи він не їсть нічого і я мушу збирати якийсь пайок на двір, бо потім в нас прогулянка. На дворі він не їсть тому той пайок я завжди приношу додому майже незайманий.
Також коли чує що ми йдемо гуляти, витягає свої рожеві колготки (вони просто є, я ніколи його не одягала в них,то ж мужик росте) і подає щоб я вдягнула, дістає якісь штанці, сам пробує нап’ялити шапку і черевички. І це все підстрибуючи і вигукучи з радістю «йде,йде». Він сам залазить в коляску,поки я все приготую для гуляння Данилко вже чекає мене в повній бойовій готовності і широко відкритими блакитними очками.

Гуляти з ним цікаво але важко, бо Данилко вже впізнає гойдалки закатуючи істерику «хочю», мені довелося складати маршрут оминаючи майданчики, коли потрібно по своїх справах.
На майданчику він любить кататися на всіх качелях, але тільки по 5 секунд, далі біжить до наступної, і так по колу. Після години таких піднімань-садінь-катань і біганини, мама грузить дитинку в коляску і йде висолопивши язика додому.Вдома треба догнати щоб погодувати. Якщо наш прихід співпадає з приходом баби тата діда то він з ними їсть, якщо нікого нема то він їсти нічого крім грудей не хоче.

Коли я кажу що прийде баба дідо тато то біжить в коридор і сідає їх чекати і постійно повторює Де?- Ма (то типу «нема»)?

Ввечері він зі всіма грається пищить, ховається, сміється. Насправді класно, що ми живемо великою дружньою родиною, вечорами мені здається що наша хата наповнюється такою сильною любов’ю до Данилка, що її можна помацати. Коли приходить Андрієва сестра Галя з чоловіком Мішою (“Міша,може кави?”) і маленькою Юлічкою, то хата в нас хоч і ходором ходить, але це завжди весело і дуже відволікає від рутинної втоми. Я тішуся що попала в таку родину, де всі близькі і люблять один одного)

Взагалі темі Юлічки і Данилка можна присвятити окремий пост і я обов’язково колись це зроблю. Вони двоюрідні і майже однолітки, Юля трохи старша, і інколи це таке собі забігання наперед для мене які зміни чекають мене найближчими місяцями. Наймиліше це дивитися як розвиваються їхні стосунки. Він часу коли Юлічка боялася Данилка і плакала до зараз, коли вони плачуть один за одним, цілуються і діляться печеньками.

А ще коли Данилко чогось налякається, підбігає і ховає голову мені між коліна, як маленький страус, коли вдариться  чи хтось його легенько посварить біжить до мене жалітися кладе голівку на коліна, треться і біжить далі по справах

DSCN2489

Коли він засинає час зупиняється, всі втомлено розносять іграшки і ті речі, які забрели разом з дітьми не в ті кімнати і доробляючи свої справи йдуть спати, а я от сідаю писати.

Відчуваю сильний характер, вперту впевнену особистість, життєрадісного хлопчика і енергійного малого крутелика, не думала що я така досить меланхолійна і чоловік мій трохи лінтюх зможемо закалатати такого колобочка який постійно втікає не тільки від баби і від діда))DSCN2493

Зараз Данилкові майже півтора року і я хотіла б до двох років згорнути наше грудне годування. Зараз він їсть груди не так часто як спочатку: коли прокидається, на обідній сон, ввечері перед сном і на нічний сон, ну і нічні годування. Хотіла б забрати трохи нічних годувань і вечірніх, але поки що мені не вдається, бо хочу щоб це було безболісно як для Данилка так і для мене, а для цього потрібно слухати і себе і його, і поки що ми не зовсім готові. Хоча скачки розвитку роблять своє і може вже завтра Данилко не попросить грудей, а я не захочу давати.

Мої зміни тільки почалися, кожен день материнство кидає новий виклик і лишає ніби на другий рік, своїм постійним повтором дає спроби, поки не зрозумієш урок далі не йдеш.
Кожного дня шліфуєш своє терпіння і витримку, вчишся розрізняти чи корисні, чи не потрібні жертви, вчишся думати про себе і відчувати коли кому потрібна турбота.
Ці перші місяці досі таким неприємним знаком лишилися в моїх спогадах, хоча я вже розумію, що навіть з найважчою дитиною можна зберегти себе і вміти отримувати задоволення. Я розумію що цей урок був на любов і прийняття самої себе, але я з острахом думаю про другу дитину і зовсім не знаю як поведу себе знову на перших місяцях. Мабуть я просто ще не готова і мої зміни ще попереду, можливо навіть в цьому блозі можна буде відслідкувати зміну моїх думок і ще один тест з двома полосками))

Коли Данилко засинає також починається наш час з Андрієм. Після походів до психолога, я зрозуміла, що шлюб це постійна праця, якщо я це знала теоретично то зараз зрозуміла, що це праця в першу чергу над собою, над вмінням турбуватися, відкриватися кожного дня, знову і знову. І наша праця не закінчується, цвіт вишні не падає на нас кожного дня, ми не купаємося в морі ейфорії щохвилини як бачимося, а сварки не закінчилися раз і назавжди. Просто все набрало іншого відчуття, ніби все що ми робимо просякло новим видом любові і щирості, і навіть коли не хочеться миритися, а хочеться тонути в жалості до себе і звинуваченнях, я згадую ту прірву і зовсім не хочу туди повертатися.
Ще я зрозуміла, що щастя – це не постійний стан, колись мені було не ясно як можна отримати шматочок щастя від чогось повсякденного і маленького, не розуміла бо була закрита до цих відчуттів. Тепер я знаю що щастя воно завжди є, просто потрібно навчитися його відчувати і не прагнути відчувати його постійно, воно ніби мерехтить, мигає, показується і ніби каже «я тут все ок, живи далі» і зникає. Ти його не бачиш але знаєш що воно обов’язково повернеться.

Останні тижні нам було важко. Так ніби два скачки (один затримався один вчасно) майже наклалися один на один і Данилко добряче потріпав моє материнське серце своїми капризами і плачами, до того всього додалася спека і звісно зуби (куди ж без них). Ще й зуби не прості а кутні – ті, які лізуть найскладніше. Але ті стрибки означають що моя дитина навчилася щось нове і скоро я побачу перед собою зовсім іншого Данилка, який, можливо, вже зможе почекати спокійно мене з туалету, або зможе зробити мені чайочку))
Сподіваюся так і буде, можливо вже в наступному пості я напишу: «Данилко навчився робити канапки і тепер носить мені в ліжко сніданок»))

P.S. Мої дописи це була своєрідна сповідь, хотілося відкрити і вишкребти те, що інколи ховалося і заважало, я показала свою душу кожному хто це читає і сподіваюся що це наповнить вас і чимось допоможе. Дякую вам.

Мамин цвіт

Моєму розчаруванню не було меж, коли я зрозуміла, що набралася стільки знань, стільки теорії, а куди її ту теорію пристроїти я не знала. Як себе поводити коли душить образа чи почуття вини, але ти маєш манікюр? Як себе поводити коли ти в гарному одязі але далі злишся на дитину? Мої проблеми не вирішувалися прочитанням книжки чи намальованими нігтями, мої проблеми були глибші.

Після повернення наше коло закрутилося по-новому і навіть з більшою силою, ми швидко згадали старі сварки і образи, ми безповоротно віддалялися. Поїздка по-своєму змінила Андрія, по-своєму змінила мене і наші дороги ніби розходилися. Я була у відчаї. Яке нове життя?
Тим більше через тиждень після приїзду і перерви в фізкультурі, я повернула всі свої втрачені кілограми і в мене остаточно опустилися руки, шкода себе було неймовірно, хотілося звинувачувати всіх щоб всі, в тому числі і я, несли відповідальність за те що я стою на місці і не можу вилізти.
Але мій девіз «найтемніша ніч перед світанком» – найгірша криза напередодні її подолання. Зміни – вони інколи так лякають, а інколи їх так хочеться, я була готова на все заради того щоб щось змінити. Моє материнство відображало мій внутрішній стан, Данилко був моїх дзеркалом душі, інколи він плакав бо хотілося плакати мені.
Після нового року ми подзвонили до психолога і розпочалася нова глобальна робота над собою. Психолога я шукала не довго, просто не хотіла їздити, і знайшлася одна жінка недалеко мого будинку. Не знаю в кого які уявлення про сеанс в психолога, але це зовсім не так як ви собі уявляєте. Якщо буде хоча б одне прохання в коментарях описати те що відбувалося за лаштунками, то я обов’язково присвячу тому котрийсь з моїх дописів.
Це було страшенно цікаво, мені попалася людина яка обожнює свою роботу і ми з нею відразу спрацювалися, зміни скрипіли, інколи не піддавалися, але все рухалося вперед і кожне заняття було маленьким кроком на зустріч собі.
В цей час Данилко підходив до свого рубежу в один рік і продовжував бути кумедником і сміхотунчиком. Мої зміни блискавично відобразилися на ньому, він ставав легший, радісніший, щасливіший. Це був наш рай, я насолоджувалася змінами, я купалася в них кожен день, ми гралися і проводили час люблячи один одного.

DSCN2306
Радість і щастя звісно відчувалися і раніше, в попередніх частинах я писала, але зараз я порівняла це з теперішніми відчуттями. Тоді мені щось заважало, не давало відчути все повною мірою. Я була в своєму бункері, в тугому корсеті. І виявляється я в ньому все життя жила і якби я не стала мамою….хто зна, чи дізналася б про це.
Данилко це моє світло, він мене водить, він впертий там де мені потрібно мінятися, він слухає себе, свою природу і не піддається на пустушки, докорми, відволікання і інші провокації.
Я часто бажаю друзям, щоб любов освітлювала їм дорогу, то отак дитина може стати нашим маячком.
Тим часом мій маячок ріс і далі розумнішав. Інколи після якогось нового скачка ми так сідали дивлячись на нього, переглядалися з Андрієм і я казала «тобі не здається що він порозумнішав»?)
Та найбільше за той час сформувався його характер. Впертість і знання що йому потрібно. Чимось відволікти його коли він хотів щось недозволене ставало важче, починалися проблеми з його харчуванням бо почав страшно перебирати їжею, плюватися і нагодувати його було дуже важко.
Часто звучав незадоволений плач, я вчилася відмовляти йому і ставити межі. Я навчилася не зриватися через дрібниці, я розуміла що це його криза і далі буде скачок і він зрозуміє де межі, що можна а що не можна і я повинна йому це показати, в тому числі показуючи і радість і роздратування його діями, щоб він теж вчився виражати всі свої емоції і приймати їх.
Покупками я себе тішила далі і не тільки покупками. Намагалася робити побільше речей які приносять мені задоволення.
Стосунки почали так ніжно і повільно мінятися, ніби ми стояли в гарному цвітучому парку а наші сварки і докори перетворювалися на пелюстки сакури і падали на нас, потім тихенько спадали під ноги. Ми нарешті згадали як дбали один про одного і які ми були близькі і рідні. Як наше щастя кожного дня плекалося а любов береглася як найцінніше. Де ці відчуття ховалися весь цей час?
Я побачила перед собою іншого чоловіка – вже тата і досі коханого, виявляється я настільки зосередилася на тому що він не робить, що знецінила все що він робив для нас і який добрий і турботливий він був. Жінка в сім’ї відповідає за стосунки, якщо вони псуються значить десь вона загубила себе, а з любов’ю до себе губиться любов до світу і людей.
Із заняттями в психолога я навчилася відкривати своє серце по-новому, іншій любові тій, яка будується і плекається роками і ми стали ще ближчі, як до народження дитини, ми пройшли цей етап і попереду під час кожної кризи я буду знати що нас чекає величезний приз всіяний пелюстками сакури.
Сім’я зацвіла по-новому і наша найменша квіточка давала нам перцю.
Данилко продовжував водитися за ручки і коли я трошки сідала чи лягала потрібно було вставати і вести, я хотіла щоб від досліджував світ і йому було цікаво, але інколи вчилася думати про себе і попри незадоволений плач дозволяла собі лежати. Ну це власне було прийняття себе і повага до себе в першу чергу: «я втомилася і маю право відпочити, а ти мирися, а не хочеш іди сам». Ну і він ішов, тобто повз собі по своїх справах.
Він навчився тиснути кнопочки, зрозумів що кожна натиснута кнопка робить якусь дію, тому включав телевізор і втікав(коли переключав дідовий футбол), світло, зволожувач, кнопки на пульті, комп’ютер, телефон – все пішло в рух. Кнопочки то святе, які там машинки)

DSCN2274
Там той Данило вже став схожий на теперішнього, такий же смішний,  розумний і впертий. Ходив він досить добре, цілком міг відпускатися і йти сам, але він був дуже невпевнений, чомусь боявся. Купили йому ходунки щоб хоча б інколи моя спина відпочивала. Більше 20 хв. він там не був і то бавився кнопочками які включали музику, а потім навчився кататися в них: розганявся, піднімав ноги і вдарявся в щось, отакий то екстремал.

DSCN2433

Таке його протяжне «деееее» – дитячим писклявим голосочком нас завжди доводило до сміху, він любив коли ховали якусь річ і міг півдня ходити і шукати «дееее?дееее?дееее?» (згодом його словниковий запас доповнився словом – відповіддю «ма?» і так цілий день – деее?-ма?).А ще коли йому щось не дозволяли і показувати пальцем ну-ну, він повторяв своїм пальчиком і смішно белькотів.

Ще навчився показувати на пальчиках «сорока ворона», вчився плескати «тосі тосі», робити  папа, давав дядькові Міші, дідам і татові – здоров. Навчився торкатися губами і слинити мене з ніг до голови на прохання дати «цьом»)

А якщо він хотів стати трошки вищим і поноситися на руках або кудись заглянути, а його не брали на руки, то він сам починав карапкатися як мавпочка, чіпляючись за одяг, а коли хотів злізти то так відпихався що неможливо було втримати.
Проблеми з вкладанням майже не мінялися, до тих вкладань приєднувалися всі в хаті, ми його возили в колясці, на офісному кріслі вертушці, потім груди-коляска-крісло-груди і так протягом години він здавався.
Перед святкуванням великої дати 9 лютого, рівно року з народження, планувалося велике свято в честь малого кумедника, але  ми всією сім’єю захворіли: Данилко, мама, тато і дідо з бабою. Ходили жували соплі, температурили. Коли всі хворі і ніхто не має сили, з таким шилом як Данило дуже важко, але день народження ми перенесли і наступного тижня все таки зібрали всю родину.

DSCN2370

DSCN2350

Якраз тоді я і написала свій перший допис, зберегла в файлі і вирішила що колись коли буду готова обов’язково створю свій блог і відкрию душу матерям які мене зрозуміють і допоможуть прийняти себе, зробити ще один крок назустріч своїм змінам.
Першого квітня коли я гостювала в Рясному в мами, Данилко почав сам ходити, не розумію що на нього вплинуло, можливо зміна обстановки, можливо те що там багато кімнат і є де розігнатися і заховатися, але після того на якийсь час нам стало набагато легше.

DSCN2425
Потім почалися проблеми з їжею.Власне про цю проблему я навіть питала в психолога і ми навіть дещо відкопали. Давніше я вже писала за мою особисту потребу давати груди і власне виявилося що я зачасто їх давала, бо майже постійно була в тривозі, а завдяки годуванню виробляється гормон окситоцин який заспокоює маму. Після того розуміння я не давала більше груди при своїй потребі, вчилася розуміти природу тої тривоги яка виникла і шукала заспокоєння в інших речах. Старалася розрізнити де Данилова потреба а де моя. Після того він став їсти хоча б щось порівняно з тим, що було і його животик відразу покруглів. Хоча загалом поганий апетит в нього буває часто і я ще не дуже розумію причину.

DSCN2458
Коли Данилко пішов, почався новий етап і наші будні знову розвалилися і почали будуватися заново, пристосовуючись до нових здібностей Данилка.
Потреба ходити до психолога поступово пропадала і я виходила у відкрите плавання, випробовуючи всі зміни на практиці в житті.
І так тихенько-тихенько, помаленько- помаленько, крок за кроком,  день за днем почалося сьогодні…